Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко
Якщо я, бувало, запитувала свою матір, яка лишалась в Києві за німців, чи були тоді в багатоквартирних будинках вода, опалення, електрика, то вона обурювалася, як, буває, обурюються батьки, коли малі діти питають, звідки вони взялися. На думку деяких педагогів, коли мала дитина питає те, про що їй знати не годиться, її увагу треба радикально перевести на інше, що й робила моя мати:
— Їсти не було чого, от що було! Картопляне лушпиння їли! А ти не хочеш їсти гарбузову кашу, яка така корисна! А ті селяни поганючі, коли приходили до Києва за німців, за нещасну гнилу картоплю брали непманські порцелянові сервізи! Або й дореволюційні!
Порцеляновий посуд, як, вочевидь, вважала моя мати, мав стояти лише в міських квартирах. У сільських хатах — самі глиняні миски.
Навесні 43-го німці виселяли місцеве населення з Києва. Родини зі своїми вбогими манатками по декілька діб юрмилися на вокзалі, щоб їхати далі у безвість. Куди доля закине, куди потяг завезе. Мати з гордістю розповідала, що побачила саме там, на вокзалі, київський червоний захід сонця, відчула немислимий сплеск патріотизму й не дала своїм матері й бабусі влізти в потяг, який ішов до Львова. Бо ті, хто тоді поїхали на захід, уже до Києва не повернулися, лишивши своїм родичам ще ту проблемку, яку з поверненням радянських їм доведеться розв’язувати: як же відповідати на питання в анкеті «Чи є у вас родичі за кордоном?» Тож мої мати, бабуся й прабабуся, переживши ще одну добу на київському вокзалі, поїхали в інший бік, щоб на кілька місяців осісти в Райгороді. І Райгород остаточно сформував переконання моєї матері, яке воно жахливе, українське селянство.
— На ту землю, яка була колгоспною, вони ходили й плювали! Зате свої городики так обробляли, так прикрашали! Виставляли біля воріт возики з гарбузами на знак того, що в них достаток! І це тоді, коли була війна! Коли на фронті вбивали наших хлопчиків! Можливо, їхніх же дітей! А в них все було! І картопля, і яйця, і молоко! І німцям вони все те охоче підносили! А нам, тим, кого німці вигнали з Києва, давали тільки те, що вже починало псуватися! І в хату не пустили! Поселили в курятнику!
Напевне, ті селяни, які так обурювали мою матір, натерпілися в радянські часи від колгоспів, а от від німців, так сталося, зазнали значно менше лиха. Я насмілилась про це сказати їй, коли вона вкотре озвучувала свою улюблену, як їй здавалося, дуже влучну характеристику глобальних процесів:
— Ці селяни, вони як євреї! Коли їх б’ють, вони бідні-нещасні! А коли їх пожаліти, вони вмить нахабніють і сідають на голову!
Іноді мати формулювала цю інвективу по-іншому:
— Ці євреї, вони як селяни!.. (Далі див. попередній абзац).
Про голод 33-го моя мати не знала й знати не хотіла. Казала, що це якщо не вигадки, то перебільшення. А навіть якщо все так і було, все одно селянам не можна пробачити, що вони жирували у війну, коли міста голодували. А ми їм за харчі віддавали свої улюблені речі!
— Отже, в 33-му селяни отримали те, що заслужили?
— А подивися, як вони зараз живуть! — «Зараз» говорилося про пізньобрежнєвські часи. — Ці сільські дівчата, які вчаться в нашому медучилищі, такі вгодовані! Відразу видно, що споживають лише добрі харчі! Такі добре вгодовані бувають ще тільки єврейські діти! А ти про той голод, який, якщо й був, то його вже давно нема! І що тобі той голод? Сама ніколи не голодувала! Наслухалась голосів Америки! Пожила б, як ми, у війну!
Деяким моїм ровесникам їхні бабусі про голод 33-го щось розповідали. Слова «Голодомор» тоді не вживали. Про канібалізм не чула, тільки прочитала згодом, коли заговорили публічно про те, про що довго мовчали. Але про те, що тривалий голод висмоктує людську сутність і страшніший за будь-які тортури, про опухлі ноги і про те, як ховали непритомних, але ще не померлих, трохи чула. А також і про те, що за німців українські селяни нарешті від’їлися після колгоспів. Я чула про таке в родинах своїх ровесників, де бабусі були з освітою два класи. Освіченіші діди й бабусі, які бодай чогось досягли за СРСР, коли щось і знали про той голод, то мовчали. Зрештою, були й інші теми для обговорення. Радянську молодь кінця 70-х — початку 80-х не дуже й бентежило травматичне минуле. Помітно більшою травмою для більшості їх, себто нас, була ціна на американські джинси і проблема, де їх дістати. Поточне життя сильніше за історичну пам’ять.
А втім приходили й хвилини, коли історична пам’ять оживала. У вирі неформального спілкування іноді зринали три травматичні теми. Арешти 37 — 38-х та 48 — 49-х років. Голод 33-го. І Бабин Яр 41-го. Перша тема обговорювалась найчастіше, хоча офіційна лінія брежнєвських часів радила говорити про це поменше, мовляв, партія це засудила, тож дивитися треба не назад, а вперед і будувати комунізм. Та тема арештів і таборів піднімалася досить часто, і я добре пам’ятаю свою участь у тих дискусіях. І моя мати завжди переказувала почуті в різних місцях історії про жертв сталінізму, схлипувала й витирала сльози, оплакуючи їх. А от в оцінці теми голоду матері була ближчою радянська парадигма: перегіби, можливо, й були, але колгоспи — єдино можливий спосіб господарювати на селі. Інакше ті селяни стануть такими ж нахабними, якими були у війну: виманюватимуть у голодних городян за харчі все, що в них є. Бо голод — не тітка.
— Ці селяни — вони як євреї, — заспівувала мати свою улюблену пісню.
Ну а про те, як у будинок на розі двох вулиць київського середмістя прийшло 29 вересня 1941 року, мати розповідала, і не раз. У тому будинку мати мешкала до війни, у війну й після неї. В ньому народилася я. Мати завжди неадекватно обурювалась, коли я питала її про окупацію. Але події того страшного дня вона озвучувала із деякою гордістю очевидця і коментувала їх досить своєрідно:
— Слухняно дуже пішли! І зовсім не нервували! Їм пообіцяли, що їх повезуть за кордон! Тож вони швиденько зібралися й пішли.
