Постукай в мої двері - Marta Nahanda

— Чому ти така зла? — зайшла у кабінет Марта через годину після того, як пішов Семен. 
— набридла мені сімейка мого чоловіка.
— що сталося? — Марта сіла у крісло біля мого столу.
— каже мені, що Микола мене використовує. І так далі.
— ти казала, що це брат його. Хіба брати, так можуть вчинити зі своїм братом? — запитала Марта.
— як бачиш, що можуть. — у кабінет вривається Меланія. 
— Марто, там .. знову...
— хто?  
— фанат твій, — засміялася я. 
— Ніль... Андрієвський. , — нарешті промовила Меланія. 
— Марусю, є набагато за братів. —вийшла дівчина з кабінету в коридор,  де стояв Андрієвський. І мені дуже стало цікаво і я не вагаючись побігла за нею. 
— О, Саньок, привіт. — привіталась я до Алекса. 
— Привіт. — хлопець зробив те, саме.
— дивись вітається він. Єй, камон тобі не надоїло ходити туди сюди? Знаючи, що тут ти нічого не отримаєш, — «Нічого не отримаєш», що вона має на увазі? 
— Ні. — просто сказав Александро. 
— Андрієвський, заради бога іди звідси,  я тебе дуже прошу. 
Алекс: Якщо ти не хочеш, по-доброму, то буде по-іншому.  — господи,  що між ними відбувається?
— Олександр Андрієвський, а ти не офігів? Ти скоріше отримаєш мій труп ніж ці акції. Зрозуміло?  — а то пан Андрієвський, хоче акції компанії, яку довів до банкрутства два роки тому. 
— Ну трупу мені не потрібно, це поки, що. Ти мені потрібна живою. — сказав Алекс. 
— Ти збоченець! — підвищила голос Марта. 
— Ти не правильно зрозуміла, я хочу те, що належить мені по праву, — пояснив Алекс, — Це мої акції. Моїх тридцять відсотків.
— навіть, якщо ти поцілуєш мене в дупу я тобі їх не віддам. Іди звідси поки, я тебе не побила цією шваброю. 
— вже шваброю б'єшся? —запитав Алекс.
— знаєш, що я НІЗАЩО цього не зроблю. — так, Марат настільки вперта, якщо вирішила, то так буде. І ніщо не змінить її рішення, — А знаєш чому, бо ти та людина, яка довела цю компанію до банкрутства, і ти думаєш, що я так просто тобі ці довбані тридцять відстотків віддам ні, НІЗАЩО. Ви з Борисом заплатите це будь якою ціною. Один вже сидить. «За викрадення». І ти хочеш за підробку підпису?
— привіт, — біля мене раптом з'явився Микола.
— Привіт
— що відбувається? І чому в неї в руках швабра? — запитав Микола.
— здається, — і я засміялась, бо побачила,  як Марта бігає за Андрієвським зі шваброю і лупашить його.
— я побачив нас зі сторони місяць тому. — посміхнувся Микола. 
— зараз все змінилося. 
— дуже сильно.
Пройшло три тижні і вся справа з акціями дійшла до суду.
— Я не розумію, як все дійшло до суду? — сказала Ніка, коли ми сиділи у залі суду.
— Чому Марту ніхто не зупинив? — сказала Ліля. Нібито її можна зупинити.
— Краще б зупинили Андрієвського. Який так хотів акції. Я ще дивуюся, як вона не почала говорити за підпис. — сказала я.
— Він впертий так само, як ваша подружка. — сказав Микола. 
— О, Оксана вийшла, — Оксана то вийшла, але в неї була істерика. Вона сміялась, як ненормальна. 
— Що там сказали? Що? Та чого ти смієшся? — збентежено дивилася я на Оксану.
—  Бо це смішно. І так суддя виніс вирок, — але вона не продовжила, бо почала істерично сміятися.
Шапаренко: Денис, скажи краще ти. — сказав Микола до Дениса, який стояв позаду Оксани. Я навіть його не помітила.
— О, ні. Це вона скаже. 
— суддя сказала, що спочатку нехай вони порозуміються одним з одним. І тоді вона віддасть Марті акції. — що?
— що? То зараз я єдина хто має акції? 
—Так, зараз в тебе всі акції. Суддя забрала в Марти акції, через те, що вона трошки побила Андрієвського. — а колись буде день, коли Марта не б'є Андрієвського?
— знову?  — здивувався Микола.
— Смішно. — засміялася Ніка, — Вона через нього їх втратила? І вона трошки його побила? 
— згідна, вона не може бити трошки. Але це правда і те, що її відтягували охоронці. — пояснила Оксана. Раптом почувся голос Марти.
— я тебе вб'ю. Заріжу. Я тебе вб'ю всіма можливими способами. 
— ми ще не вийшли з будівлі суду, а ти вже мені погрожуєш. — буркотів Алекс  
— ходи, підемо сядемо в машину і поїдемо.  — сказала Ніка до Марти.
— сьогодні я з вами. — сказала я дівчатам, коли ми направилися на вихід
— а Марусю, — зупинив мене Микола. 
— цить. — сказала я і догнала дівчат.
Ніч. 4 ранку. 
Я прокинулася від сильного шуму зі двору. Що за чорт? Потім я зрозуміла, що це музика, яка лунає з машини. А машина ця стоїть на дорозі. Вліпашили, так на повний звук. Ідіоти. Я вийшла з кімнати, де вже у коридорі стояли Ніка з Мартою.
— якщо це Софія зі своїм каверєлом, то я її вб'ю. — говорила Марта Вероніці. І почулися співи. 
— вони вже почали співати. Чудово. — буркнула Ніка. 
— у вас часто такі серенади? — запитала я. 
— Сюди ми переїхали, як місяць, але таке вперше. Тихий район, обіцяли нам ага. Четверта ранку і концерт хтось дає. Безкоштовні, — сказала Ніка.
Ми вийшли на терасу, з якої було видно, що біля паркану була припаркована чорна ауді.  А вона щей ексклюзивна. І одна. А така тільки в Міська Мудрика. Ми з Мартою глянули на Ніку.
— не дивіться на мене, так. Я не знаю, що він тут робить. І для чого він завиває. Хоча це не його голос. 
— там в машині троє людей.  Машина Мудрика, і здається що там є Шапаренко, а третій  егоїст, який надумав забрати в мене компанію, яку сам довів до банкрутства сидить на задньому сидінні. — сказала Марта.  
— Ти впевнена, що це він? — запитала я. 
— побачимо,  — Марта набрала Андрієвського.
— А якщо він спить в себе дома? — сказала Ніка, що цілком логічно.
— НІЗАЩО в це не повірю. — сказала Марта набираючи номер Алекса.
— динамік включи. — сказала я. 
— Алло, — сонно сказав Алекс, актор від бога, або ж актор погорілого театру.  Але і музика в машині вимкнулась. От конспіратори бісові. 
— Дуже добре, спалось? — запитала Марта з іронією. 
—Що? четверта ранку.. чого ти дзвониш? — досі грав Алекс свою роль сонної людини.
— вилазьте з машини вже! — невитримала Марта вже.
— якої машини, ти псіханулась? — сказав Алекс. 
— окей, — дещо божевільно сказала Марта.
— що «окей»? — сказав Алекс. Вона пішла в напрямку до машини. А ми побігли за нею. Ми зупинилися в кількох метрах біля машини.
— впевнений, що не хочеш вийти з машини? — запитала Марта у Алекса. 
— я не в машині,  я сплю в себе дома. Боже мій, — здається,  все таки він був дома.
— не говори про Бога. Віруючий.
Ми підійшли вже до самої машини, і я постукала у вікно там, сидів Шапаренко.
— добрий ранок, дорогий чоловік, 
— і тобі моя душа. — здається, що він п'яний. 
— ти п'яний? — запитала я.
Шапаренко: ні. Випив тільки, а загалом, що я пив? — звернувся він до Михайла.
— опа, ти навіть не пам'ятаєш, що творилося три години назад. 
— не пам'ятаю. А знаєш чому? 
— чому? — запитала я. 
— ти залізла в цю дурну голову і не вилазиш. Постійно ти там.  Може вилізеш? — хахах,  я розсміялась,  це що нісенітниця?
— що ти за дурниці говориш? — запитала я. 
— так, ти маєш рацію це дурниці. Марусю, поїхали додому не залишай мене одного, — майже плачучи говорив Микола. 
— але..
Шапаренко: Мія.., - Мія. До чорта,  все це мені подобається, як він це говорить,  як звучить його голосом. Його бархатним голосом. 
— так, давай вилазь з цієї машини і сідай в мою. Дівчата, я поїхала. 
Ніка: удачі йому, — сказала Ніка і сіла я в машину натиснула кнопку зажигання і поїхала.
— дивись п'яний ти і тобі бажають удачі. Це нормально? Хоча мали мені. 
— цілком. 
Ми приїхали до його будинку. Я вийшла з машини і пішла відкривати двері з його сторони. 
— давай виходь, — наказала хлопцеві я. 
— Марусю, в тебе чудові очі кольору бутилки від пива. — о, господи. Він точно випив забагато. Тверезий Микола Шапаренко не сказав б такого.
— комплімент любий мій, бомба,  Колясику. Очі кольору бутилки від пива клас  — це ідеально. Але з машини вийти потрібно. —  сказала я.
— ні, мені тут добре. Таке м'яке крісло. Де ти таке купувала? — він вирішив з моїми нервами погратися? Бо це не смішно. 
— Шапаренко, ти офігів? Я не понесу тебе, ти занадто важкий. 
— трошки є жирний. 72  кілограми — це не жарти. Погоджуюсь з тобою. 
— ідіот, давай вставай. 
— Ми помінялися місцями. Тепер ти терпи. — сказав Микола, дайте мені сил.
— за що це мені? — І не залишу його бо обригає мою машинку, — Ти мстишся мені за попередні рази? 
Шапаренко: звісно. — кивнув головою, я подумала, що він головою вдариться об бардачок.
— Шапаренко, вставай і не нервуй мене. Досить. 
— Що ти псіхуєш?!. Все бачиш встав. — я взяла його попід ручку і ми пішли, —  я можу і сам йти. Пусти мене. 
— звісно, а там ж є круті сходинки. З яких ти в тверезому стані мало не падаєш.
— я спеціально, так роблю. Щоб ти засміялася. — а то я думала, що він незграбний. На полі такий сильний та мужній, а по сходинках не може встояти.
— дякую за відвертість.— Ми зайшли в дім спокійно. Піднятися сходами було важко, але я змогла втримати його. Він кілька разів падав, але вставав сам. І чим я була йому дуже вдячною. Потім він стояв під холодним потоком води в душі. А коли я хотіла допомогти йому зняти одяг, то цей містер футболіст заперечив.
— ні, я сам. А то мені стане дуже погано. — сказав Микола, що більше змусило мене турбуватися.
— від того, що я доторкатимуся до тебе? 
— так. Ти думаєш, чому я у такому стані? Чому я напився? 
— гаразд, тоді я посиджу тут на ліжку поки ти в гардеробі переодягаєшся. І не переверни нічого там.  — він зник у гардеробній. І я могла поглянути на його спальню. Ліжко в нього більше ніж у мене. Свиня.  А потім я згадала, що сама запропонувала це ліжко. Всі меблі були коричневі і з дерева. І це здається акація, якщо я не помиляюся. Яка в нього шовкова темно фіолетова постіль.
— ти ще не пішла? — він так сказав, що я настрашилась, і чуть не впала на підлогу, але мій чоловік мене схопив.
— як бачиш ні. — і я помітила його в одиних шортах. О, боже, чому він так виглядає? Як? Запитав мій внутрішній голос. Він виглядав, як бог, — І чому ти... Тільки в шортах.
— я в цій кімнаті тільки, так ходжу. 
— О, ну тоді я піду, —  я ступила крок, але його рука торкнулася моєї талії і я була навпроти нього бачила його лице.  Чому так стало жарко? Гаряче. 
— ти почервоніла, що сталося? — ти стався на мою голову, ось що! Але звісно я йому це не сказала. 
— нічого.  
—  точно?  — він кинувся носом у мою шию, а я обняла його. Для чого, я це зробила,  не знаю. Він закоханий в іншу. Припини його обнімати, Марусю. Нагадуй про, це собі постійно.
— що ти робиш? — запитала я.
— те, що хочу.  
— Шапаренко, що це за ігри? Я розумію душ привів тебе до тями. Але перестань грати зі мною, як кіт з мишкою.
— це не ігри, — і поцілував мене.  А я не відповіла йому на поцілунок натомість була його кулаками по грудях. — от, що ти за дівчина, я хочу тебе НАРЕШТІ нормально поцілувати, але ти протестуєш.
— можливо, я не хочу. 
— тоді, що ти хочеш? — запитав він тихим бархатним голосом, якби він мене не обіймав, то я б впала. 
— спати. — це останнє, що я зараз хотіла.
— тоді ходімо. — Стоп. Куди?
— я з тобою спати не буду.
— я знаю, що я тобі подобаюсь. — негідник.
— якби ти мені справді подобався, то я не ходила по клубах і не шукала собі хлопця. 
— ти і не ходиш. — якого?
— звідки, така інформація? 
— я бачу, 
— ти?  не сміши мене. Ти не можеш бачити все, що відбувається у світі. 
— Звісно, не можу. Але я бачу що відбувається навколо тебе. 
— ти думаєш, якщо скажеш мені такі прекрасні слова, то я кинусь тобі в обійми, а фіг тобі, зрозумів?
— ти і так в них, — обійняв мене сильніше, щоб я не втекла, — зараз або ти закриваєш свій рот і залишаєшся тут, або я тебе поцілую і ти не втечеш вже більше. 
— окей, я сьогодні залишусь тут, — нарешті я звільнилась від цих ведмежачих обіймів. І стала з подушок робити барикади.
— чудово, що ти робиш?
— як що? Розтавляю кордон з подушок. Ти  думав, що я так просто буду з тобою в цьому ліжку спати? я придумала,тобі назву. 
— О, і яку? — радісно запитав Микола. 
— Ведмідь. — сказала я,  і він вже не був веселим, як секунду тому.
— Ведмідь, ти зараз серйозно?
— ну а як назвати людину в якої обійми,  як ведмежі?
На наступний ранок,  я чомусь обіймала Шапаренка і моя нога була на його животі. Я б була не проти, якби я спляча копнула йому в лице. Це як, так сталося? Але ж потім згадала, що як тільки я переїхала в цей дім то ми були прокидалися обіймаючись одне одного. Так, що це звично.
— Микола, ти чого мене обіймаєш? 
— ти забери свою ногу. А то щелепа болить. — все таки отримав прийом панди.
— я все таки зарядила тобі ногою в лице?
— так, Мія, аж три рази.
— ух ти, тепер будеш знати, як напиватися.
— мені тепер страшно буде з тобою спати.
— а хто сказав, що я буду з тобою спати? 
— я.— це прозвучало дуже самовпевнено. 
— це останній раз, коли я була тут. — здається,  він мені не повірив та і я собі теж. 

***
— дівочки, — забігаю я в будинок дівчат і кричу на весь будинок.
— що таке? — запитала Ніка, коли я усіх знайшла на кухні.
— я це зробила 
— ти нарешті зізналася йому у коханні і я виграла наш спір, — сказала Марта. 
— на жаль ні.
— дуже погано
— я завалила ногою в лице Миколи. — в них очі на лоба повилізали.
— що? Як? — запитала Оксана. 
— ну уві сні я копаюсь
— ви що спали на одному ліжку? — запитала моя сестра. 
— ну так. 
— як так вийшло? — І я почала свою історію про те, як я витягувала його з машини і що було далі. — що разу, коли я бачу, чую про ваші стосунки, ви мене дивуєте. — спокійно сказала Марта. 
— ви перевершили Лілю з Дмитром. — сказала Ніка.  
— ніхто нас не перевершив! — заперечувала Ліля. 
— змирись, Лілю, але це так. — заспокоювала Оксана Лілюсика.
— сьогодні матч, ми ідемо? — запитала Ліля.
— ти хвора таке питати.  Він вчора палко хотів поцілувати дружину, тому ми ідемо, а вона коли він заб'є гол поцілує його, — відколи у Вікторії такі божевільні думки.
— надіюсь, що він не заб'є гола. — пробурмотіла я собі під ніс. 

Я поїхала додому щоб переодягнутися мій вибір зупинився на лляному костюмі, на свої пальці я одягла каблучки. А на голову одягла бандаму. І ось я готова. Вийшла з будинку закрила двері на ключ поставила сигналізацію і сіла в свою автівку і поїхала на стадіон.
Коли я приїхала, то мене вже очікували дівчата. Ми зайняли свої місця. А з нами ще сидів Дмитро, Олег та Антон, так не звично коли всі грають, а вони троє сидять. Перший тайм закінчився тим, що  гол забили не наші хлопці.
— здається, я сьогодні нікого цілувати не буду, — як тільки я промовила ці слова, то Шапаренко, хай йому грець забив гол. На останній хвилині.
— думаю, що твій час настав. — сказала Ніка до мене.
— зрадниці, — сказала я і побігла до хлопця, — Колясику, зачекай. 
— що відбувається? — спантеличено запитав Микола. 
— вибач, — сказала я охопивши його обличчя руками і доторкнувшись своїми губами до його. Коли він не відповів, то я почала відходити і в один момент. Хлопець поклавши руку на мою талію притягнув до себе моє тіло і нарешті відповів на поцілунок. Я не могла відірватися від нього. Ми цілувалися пристрасно. І здається, це мало ще статися вчора. І коли ми нарешті відірвалися один від одного  ми важко дихали. І я помітила, що це знімали на камеру. Чорт. Мій чоловік взяв мене за руку і повів в роздягальню, де нікого вже не було. 
— не придумай, собі нічого такого це просто гра на публіці. — сказала я футболісту.
— гра? Ти зараз серйозно? 
— так, ти що забув ми фіктивно одружені. Хоча я не думаю.. 
— я твій чоловік. — серйозно?
— так? Щось я не бачу на цій руці обручки. — простягнула я йому ліву руку на котрій не було обручки.
— якщо, хочеш буде. — тільки це не я маю хотіти, а він. 
— Я не хочу щоб ти думав, що ти зобов'язаний мені купити обручку.
— я не буду, так думати. Не хвилюйся. 
— всеодно, я пожартувала. 
— але я не жартував. Я на повному серйозі. 
— ну тоді, ще в ювелірному захопи каблучку разом з обручками. 
— значить це не був жарт?
— з великою ймовірністю..
— з великою ймовірністю? 
— я не хотіла, тебе цілувати, — та що я брешу. Хотіла і навіть дуже сильно. Мені дуже сильно подобається, те як він цілується. А цілуватися хлопець вмів. 
— не хотіла? Мені здається, що ти брешеш. — правильно брешу,  але я не зізнаватимусь. 
— я? Ти що, — він подивився на мене, як на ідіотку, хоча я нею і була,  — я розумію, ти зараз розізлишся і ти матимеш рацію. Але я хочу бути чесною з тобою у всьому, — крім одного, що закохана в нього ну і він дуже добре цілується. 
— тоді я вас слухаю, місіс чесність.
— сьогодні вранці, коли я прийшла до дівчат вони сказали, що я зобов'язана тебе поцілувати, якщо ти заб'єш гол. 
— ви, що поспорили на мене?
— я ні, а ось Ніка з Мартою — та.
— Що це означає? — запитав футболіст. 
— ти правда, хочеш це знати? 
— так, говори. — кивнув головою Микола. 
—  вони поспорили, хто з нас перший зізнається у коханні, — сказала я  і відчувала, що мої щоки червоніють. 
— що? 
— так, ти правильно почув. 
— це безглуздо. У нас фіктивний шлюб 
— я їм сказала щось на кшталт цього, а знаєш що мені відповіли?
— що?
— ймовірність 99,9 % такі шлюби стають справжніми
— тоді ми цей 0,01 %. 
— згідна з тобою, — до біса це все, я не згідна. Ні. 
— в мене зараз конференція після гри. Ти поїдеш чи ще почекаєш? — о, ні. Я поїду в офіс і вдам, що працюю.
— напевно поїду, в офісі є ще справи.
—  зустрінемося дома.. — я кивнула та вийшла з роздягальні і попрямувала до машини. Цей шлюб ніколи не стане кращим. В нього у серці інша. Запам'ятай це коли дивишся на нього закоханими очима. Ви розійдетесь через два місяці. Вони зійдуться і на цьому твоя казка завершиться Марусю. 
Я сіла в машину я заводжу, а вона не видає ні звуку. Що за? Ще раз пробую те, саме. Здається, моє життя пішло не по тій лінії. Я намагалась машину завести протягом 1,5 години. Але ніяк не виходило. Я поклала голову на кермо і гладила його руками.
— ну, що ти хочеш? Бензин вчасно заливаю і якісний з маслом та сама фігня. Кожного тижня мию тебе рожевою пінкою. Ну що ще ти хочеш? І ти мене не любиш, — говорила я до машини.
— Марусю, — звідкись взявся Шкарпетка, — Що ти тут робиш?
— сиджу. І плачу. В мене депресія.
— що сталося?
— мене не любить моя машина, — Микола, аж розсміявся від моїх слів, — це не смішно, Миколо, я їй стільки всього даю, а вона не заводиться. В мене депресія. 
— зараз, подзвоню до евакуатора вони заберуть її на СТО. Подивляться що і як. А ми поїдемо на моїй машині.
— окей, — я сиділа вагалась не виходила з машини.
— Марусю, давай поїхали.
— ні, нехай спочатку евакуатор приїде і потім ми поїдемо. Я не покину свою машину.
— гаразд. 
Ми дочекалися коли приїде евакуатор і тоді ми поїхали самі. Майже доїжаючи додому. Стоп,а коли я почала називати цей шикарний особняк Шапаренка своїм «домом», до мене подзвонила Віка і сказала, що вони святкують перемогу і щоб ми приїхали до них
— я думаю, що спочатку заїдемо додому.
Шапаренко: так. Слухай
— що? 
Шапаренко: від коли ти почала мій особняк називати своїм домом? Завжди було...
— я знаю, що завжди було. І я не знаю, це стається само собою. Хоча це в мене вперше. Навіть коли жила в гуртожитку,  я не могла назвати його своїм домом, а я жила там 4 роки. А тут якийсь один місяць. І я не знаю. Що відбувається. 
— ти жила чотири роки в гуртожитку? Я думав, що ви весь час жили разом.
— Я, Софія, Ніколя і  Марта жили чотири роки. Потім ми купили квартиру, а після квартири будинок. — пояснила я. 
— Цікаво. Ви четверо дізналися, що таке життя в гуртожитку. А решта, ні.
— ти б бачив їхні обличчя, коли вони дізналися, що їм потрібно жити в гуртожитку. 
— Уявляю. Ходімо переодягнемося.
Ми вийшли з машини, яку залишили на дорозі. І ворота були відчинені. Що за? Я ж закривала їх.
— ти не закривала ворота? 
— я все закрила і перевірила 250 раз.
— вмієш ти перебільшувати. Стій тут, я подивлюсь,  хто там вирішив до нас навідатися, — він пішов  і він справді думав, що я сидітиму? А фіг я пішла за ним, — Марічка, я ж казав тобі залишитися, ти можеш мене послухати?
— а я не схожа на ту дівчину, що послухає тебе.
— дійсно. Хтось є в будинку. 
— це крадії? Злочинці, давай не заходити, а може вони нас вб'ють. — так, я трохи перебільшила.
— не думаю. 
— а я думаю.
— в них є пістолет, бачиш, — показав він пальцем у вікно. І я ще більше настрашилась. Дім обкрадають і можливо нас вб'ють.