Щоденник - Чак Паланік

— Кожного дня я роблю новий прокол, — пояснив Пітер і нахилився підняти кухоль. А потім сказав:

— Отак я кожного дня відчуваю новий біль.

Тепер Місті, придивившись, побачила, що светр довкола брошки потемнів і затужавів від крові, що розпливлася плямою. Утім, це була мистецька школа. Їй доводилося і гірше бачити. А може, й не доводилося, бозна.

— Слухай, ти, — сказала Місті, — ти ж псих. — Без видимої причини, може, через шок, вона розсміялася і додала: — Серйозно кажу тобі. Ти просто огидний.

Її ноги в сандалях — липкі й забризкані пивом.

Хтозна, чому ми любимо те, що любимо.

А Пітер питає:

— Ти ніколи не чула про художницю Мавру Кінкейд?

Він перекрутив брошку, приколоту до його грудей, щоб вона заблищала в білому освітленні галереї. Щоб пустити кров.

— Або про чекайлендську художницьку школу?

Чому ми робимо те, що робимо?

Місті озирнулася на своїх подруг, і вони теж поглянули на неї, готові прийти їй на порятунок.

А вона поглянула на Пітера й сказала:

— Мене звуть Місті. — І простягнула йому свою руку.

Повільно, не спускаючи з неї очей, Пітер підняв руку до грудей і защипнув брошку. На якусь мить його обличчя скривилося від болю і кожен м’яз напружився. Міцно заплющивши очі, наче зшивши їх сіткою зморшок, він витягнув довгу шпильку зі свого светра. Зі своїх грудей.

З твоїх грудей. Вимазаних твоєю кров’ю.

Клацнувши, він защипнув і поклав брошку їй у долоню.

І спитав:

— Ну що — вийдеш за мене заміж?

Він сказав це виклично, наче звав її на поєдинок, наче кинув їй під ноги рукавичку. Це було як виклик. Виклик на дуель. Його очі обмацали її всю — її волосся, її груди, її ноги, її руки, зап’ястя, наче Місті Кляйнман судилося провести з ним решту його життя.

Милий, дорогий Пітере, ти це відчуваєш?

І вона, маленька ідіотка зі стоянки автопричепів, вона взяла ту брошку,

Ангел каже:

— Стисни кулак. — Потім каже: — Вистав указівний палець, наче ти хочеш подлубатися в носі.

Він бере Місті за руку з виставленим пальцем і повертає так, що кінчик пальця ледь торкається чорної фарби на стіні. Водячи її пальцем по смузі розпиленої чорної фарби, по фрагментах речень та по закарлючках, по плямах та мазках, Ангел питає:

— Ти нічого не відчуваєш?

До речі, вони — чоловік та жінка, що стоять ледь не торкаючись одне одного в маленькій темній кімнаті. Вони вповзли туди крізь маленький отвір у стіні, а власниця будинку чекає за стіною. Щоб ти знав на майбутнє — Ангел вбраний в оті тугі коричневі шкіряні брюки, від яких відгонить так, неначе їх щойно наквацювали кремом для черевиків. Або так, як пахнуть шкіряні сидіння в автомобілях. Або як твій гаманець, просякнутий потом від того, що він лежить у твоїй задній кишені, коли ти їздиш на авто спекотним літнім днем. Місті зазвичай переконувала себе, що не любить цей запах, і ось тепер він іде від штанів, що їх надягнув Ангел, який притиснувся до неї.

Час від часу власниця будинку довбе ногою стіну і вигукує:

— Може, ви мені скажете, що ви там замислили?

Сьогодні тепло й сонячно, незначна хмарність, і якась домовласниця, що як зателефонувала з Плезант-Біч, сказала, що, як виявилося, зникла її сніданкова кімнатка і декому краще було б негайно приїхати і самому подивитися. Місті подзвонила Ангелу, і він зустрів її, коли пришвартувався пором, щоб потім поїхати разом. Він прихопив із собою фотоапарат, а також торбу з лінзами та плівками.

Може, ти пам’ятаєш, Ангел мешкає в Оушн-Парку. Кажу тобі наздогад: ти законопатив його кухню. Він каже, що те, як ти пишеш літеру «М» — перший горбок вищий за другий, — свідчить, що ти цінуєш власну думку вище задумку громади. І що твоя прописна «н» з різко скошеною внизу другою паличкою вказує на те, що ти не схильний до компромісів. Це — графологія, наука точна і справжня, каже Ангел. Побачивши оті слова у своїй пропалій кухні, він захотів поглянути і на інші будинки.

До речі, він каже, що те, як ти пишеш свої прописні «з» та «у», схиляючи нижнє заокруглення вліво, свідчить про твою сильну прив’язаність до матері.

І Місті сказала Ангелу Делапорте, що тут він, безперечно, мав рацію.

Вони з Ангелом поїхали до Плезант-Біч, і двері їм відчинила жінка. Вона поглянула на них, закинувши голову так, що лінія її погляду збіглася з лінією її носа. Виставивши підборіддя з тонко стиснутими губами і скоцюрбивши жувальні м’язи в куточках щелепи, наче маленькі кулачки, жінка саркастично спитала:

— А що — Пітеру Вілмоту ліньки самому тут нарисуватися?

Стиснувши отой маленький м’яз, що йде від нижньої губи до підборіддя, тобто підборідний м’яз, так міцно, що на шкірі підборіддя з’явилося безліч дрібних ямочок, вона каже:

— Починаючи із сьогоднішнього ранку мій чоловік тільки й знає, що прикладається до пляшки.

Підборідний м’яз, зморщувальний м’яз — усі ці маленькі м’язи обличчя — це те, що ти відразу ж вивчаєш на курсі анатомії в мистецькому коледжі. Завдяки цьому ти вже зможеш розрізняти фальшиві усмішки, бо м’яз сміху та шийний м'яз сильно відтягують вниз нижню губу, роблять її ледь не прямокутною і оголяють нижній ряд зубів.

До речі, не таке вже й велике досягнення — вміти розбиратися, коли люди лише прикидаються, що ти їм подобаєшся, а коли — ні.

У кухні цієї жінки жовтий шпалерний папір відстає від отвору біля підлоги. Жовті кахлі на підлозі вкриті старими газетами та білою гіпсовою пилюкою. Побіля діри стоїть пакет для