Гурійський щоденник - Гіоргі Кекелідзе
А пам’ятаєте ігри з наклейками від жуйки? Як ми поверталися додому, обдерті, але з колекціями наклейок «Турбо» і «Фінал-94». Що більше їх було, то, нам здавалося, у нас більше шансів сподобатися загальному улюбленому об’єкту. А ще ми намагалися сподобатися бійками. Або ботасами з Туреччини. Або «снікерсами» з Тбілісі. А дехто — тим, що тато купив відеоприставку, в будинок провели світло і вчора вони дивилися фільм «Подвійний удар». А часом — гучною безглуздою балаканиною. А ось сподобатися навчанням — такого не пригадаю. Може, десь таке і траплялося, та не в моїй школі.
У дитячому садку ж, пам’ятаю, я допомагав своїй коханій взувати черевички. І ми чекали, поки її батьки і мій батько не прийдуть за нами. А в школі, навпаки, на першому плані була деструктивна любов — це значило порпатися в сумці, рвати підручники і смикати за волосся. Тобто всі знайомі вам дивні-предивні витівки.
А освідчення в коханні — так це взагалі було майже магічне поєднання слів. Я тоді думав, що так само, як з мене ніколи не вийде футболіст, так я ніколи не вимовлю слів «я кохаю тебе!». Для мене це була дуже важка справа, аж занадто. Десь у сьомому класі я дізнався, що дівчинка освідчилася хлопчику, і дуже здивувався. Досі я вважав, що це має бути неминуче одностороннє почуття. І що освідчення в коханні — це неодмінно якась формула, класична комбінація слів, яку необхідно визубрити, як завдання з хімії.
Тодішнім Facebook для нас був «щоденник відвертості» з записами всіх CV, «релейшеншіпів» і всього іншого про нас. Про слово «симпатія» я вперше дізнався саме з такого щоденника. «Ваша симпатія?» — ставили запитання. І потім — не в брову, а в око: «А антипатія?».
А як забути легендарну жувальну гумку з зображенням дівчинки і хлопчика? Її важко було знайти в моєму маленькому місті, вона коштувала дорого і мала дивний смак. Як і кохання. Я навіть не пам’ятаю, коли востаннє жував її. Пожував і виплюнув. На перший погляд, «виплюнув» — грубе слово... Ну а разом із нею я загубив десь і свою дитячу любов...
А жуйка часто приклеюється до підошви. Та так, що й не одшкребеш.
У моєму гурійському дитинстві, коли не було особливих справ і турбот, моїм будильником (то в одному, то в іншому селі) ставав голос бабусі, яка скликала курей: «Мочіііс, чііс, чііс, чііс!». Я думаю, найбільше час змінює будильники. Точніше, зміна будильників вказує на багато змін.
Щойно починалося навчання в школі, змінювався і будильник. Ним ставала моя мама. Світло вранці тоді давали рідко. А якщо світло і було, то по телевізору (який, як і мене, могли розбудити лише запотиличником) йшла програма «Аліоні»[34]. Топилася піч (взимку й улітку). Хліб–сир–чай. Зібраний напередодні портфель. Спочатку я ходив до школи з батьками (позмінно), потім — із сусідськими дітьми, а після мене навчили ходити самого. На одному повороті сидів прив’язаний до воріт собака з брудними, гнійними очима. Саме біля нього я мав повернути і далі йти прямо. Потім підйом — і ось вона, школа.
Я вчився в Озургетській середній школі № 1 імені Егнате Ніношвілі[35]. Цей Егнате, виявляється, вічно скаржився, що у нього не було хорошого вчителя, «а то що, ми були б гірші за російських письменників?». А в моїй школі були хороші вчителі, деякі вже померли. Та більшість із них живі і досі викладають.
Мені здається, що в кабінеті російської мови кожної школи обов’язково мали бути дві картини, нехай приростуть вони до стін, — «Девочка с персиками» і «Опять двойка»[36]. Особливо мені був близький той посоромлений тип, що сиротливо стоїть посеред кімнати. Мені завжди здавалося, що він шахраював і, щойно закінчилися б закиди, він одразу ж заповзявся би гратися. «Ну же, детки: собираем урожай... урожай», — повторювала вчителька російської. «Уро»[37] і «чай», «уро» і «чай» — запам’ятовували ми. І під час того «уро» я дивився на двієчника з картини і дуже хотів стати двієчником. Адже на вулиці стояла погода двієчників — тепла осінь. І нас чекала гра в «справжнього віслюка».
Убийте мене за патетику і потім, якщо хочете, ще раз позбавте мене життя, якщо це не так: коли я за кілька років зайшов у школу, порожню під час канікул, мені здалося, що я побачив колись кохану дівчинку. Грудка в горлі й таке інше... Та яка там грудка, цілий м’яч. А в м’яч ми грали там само, в ялиннику. Та й решту справ, природно; і «доганялки», і «шатало». А ще: я, мовляв, забув удома завдання — ну йди, принеси. І я йду, і дорогою пишу вправу, дорога ж довга, півтора кілометрова майже.
Ах так, щодо доріг. Оскільки я пишу про школу й учителів, то і така історія варта уваги, з усією її вигаданою, та все ж значущою містичністю. На одній із вулиць не було будинків, там просто росли чайні кущі. Чомусь мені завжди було ліньки проходити повз це місце. Можливо, я його боявся. Мені воно здавалося найдовшим на землі. Щоб відволіктися, я придумав гру: змінював імена і прізвища моїх учителів. Наприклад, Кетеван Чубінідзе називав Любою Кігурадзе, а Кетеван Кігурадзе, Любою Чубінідзе (насправді Кетеван була Чубінідзе). Це було моїм завданням на тому відрізку шляху. До речі, свої перші вірші я теж написав там. Там же я і бився, і годинами розмовляв про футбол, зі слів інших розповідаючи про перипетії різних матчів. Собака, який був для мене дороговказом на шляху до школи, прикро, але за пару років помер. Та ось що: після смерті цього пса я зрозумів, що дорога, яку ми вибираємо, не змінюється. Змінюються лише покажчики, які пов’язують нас із нашою дорогою або віддаляють від неї. І будильники міняються.
Епілог
У дитинстві я боявся відьом і всіляких хвостатих істот. Пам’ятаю, дідусь спеціально посилав мене у найтемніший закуток двору, щоб я поборов свій страх. Батько, закінчуючи розповідати казку, запевняв, що духів не існує, і змушував заглядати
