Святослав - Семен Дмитрович Скляренко
Микулі щастило. Він прийшов до Києва разом з любецькими воями Чернігівської землі раніше, ніж вої інших, далеких, земель, через що знайшов притулок на передградді у кузнеця Мутора.
Багато див набачився Микула в корчениці Мутора, бо був той найспритнішим із кузнеців передграддя, варив залізо, мідь, срібло, вмів робити всяку кузнь – мечі й шоломи, миски й братини, гривни й персні, через що всі вважали його кудесником, віщуном.
Та який справді кудесник був з Мутора? Мав він численну родину – жону Талку, двох синів, двох дочок, тісно було в його хижі, де всі покотом спали на землі. Сам Мутор спав там, де й працював, – біля міха в корчениці, а все ж дав місце Микулі поруч із собою, говорив з ним щиро, тепло.
У корчениці Микула пильно придивлявся, а часом і допомагав Мутору. Було щось таємниче, незрозуміле в блискучих іскорках, які виривались з-під міха і розтоплювали крицю, срібло, мідь. Широко розплющивши очі, дивився Микула на Мутора, коли той цідив із ллячки в колиб[145] розтоплений метал, а згодом виймав звідти гривни, персні, лунниці.
І все, все навкруг було дивним і незрозумілим для Микули, що жив досі далеко від Києва, у весі над Дніпром: передграддя, Подол, Гора. Вийшовши з корчениці, щоб перепочити, він часто стояв і довго дивився на Гору, бачив круті схили, вал, стіну з вежами…
З корчениці виходив Мутор.
– Що, Микуло, дивишся на Гору?
– А так, дивлюся, думаю: що там?
Мутор посміхався.
– Отам, на Горі за околлям, валом, стіною, живе князь з дружиною, боярами і воєводами. Туди, Микуло, попасти важко – є земля, є Гора, а ми живемо у передградді, між небом і землею…
– А як би мені попасти туди, на Гору? – запитував Микула. – Син мій, Добриня, дружинник княжий, дочку мою давно колись взяли до княжого двору.
– Про Добриню ми довідаємось, – відповів Мутор, – піди на торг, там усіх дружинників знають…
– Чого ж ти замовк, Муторе? Хіба княжі дружинники лихі люди?
– Ні, Микуло, – промовив Мутор. – Я не сказав, що дружинники лихі люди. Тільки, бач, їх не дуже полюбляють у нас на передградді. Княжа дружина що? Спить і їсть, та ще п’є меди з медуш княжих. Хоч, правда, – додав він, – тепер і ти нібито дружинник…
Микулі стало навіть прикро, що Мутор так сказав про нього. Адже він ішов не їсти й пити.
– Це я пожартував, – сказав Мутор, помітивши, як знітився Микула. – Ти, брате мій, не дружинник, а воїн. Я також, коли треба, стану воїном. А дружинником не хочу – негоже мені ходить по дань…
З Гори в цей час Боричевим узвозом їхали дружинники, і Микула з Мутором довго дивились, як вони спускаються до Дніпра, як там купають коней.
– Добриню ти знайдеш, – говорив Мутор, – піди на торг, запитай. От дочку твою знайти важче – адже князів багато, а в кожного по кілька дворів.
– Княгиня Ольга її взяла…
– А ти думаєш – у княгині один двір? Ні, брате мій, двори княгиня має й на Горі, і тут, за городом, у Вишгороді, в Ольжичах, у Будутині. Добра наша княгиня Ольга, тільки багато дворів має…
Про Добриню, як виявилось, довідатись Микулі було зовсім не важко. Вже перший дружинник, до якого несміливо підійшов Микула на торзі, відповів, що знає Добриню-любечанина. Проте одразу ж додав, що недавно поїхав Добриня до Новгорода і навряд чи й повернеться цього літа. Отже, Микулі нічого було шукати Добриню.
Пробував Микула розпитати в декого на торзі й про дочку, але хто вона, куди попала в Києві, де могла бути – цього розповісти не міг.
– Була в мене дочка, – говорив він, – молода, кароока, взяла її княгиня, а куди – не знаю…
Хто міг відповісти на це батькові, у якого боліло серце за дитиною, який часом і уві сні бачив її такою, якою колись вийшла вона із землянки над Дніпром?
І раптом, коли Микула отак марно намагався щось дізнатись про Малушу на Подолі, хтось із подолян – сідельник – сказав:
– А чому б тобі, чоловіче, не піти самому на Гору?
Микула звів очі.
– Та хіба ж туди пустять?
– Чому ж не пустять? Аби йшов з ділом… Хочеш, ходімо зі мною. Маю я нести сідла воєводі. Допоможеш, то й підем.
Микула радо погодився допомогти сідельникові, почепив одно сідло на шию,
