Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Віста глибоко зітхнула. Якщо говорити по правді, вона не зрозуміла всього, що сказав Микула, але зрозуміла головне – Микула мусить іти бити невідомого їй ворога, бо інакше загине земля, ліси, Дніпро, всі вони. І Віста сказала:

– То й я піду з тобою, Микуло! Колись жони ішли з чоловіками на рать. І моя рука там знадобиться.

– Ні, Вісто! – відповів Микула. – Колись були раті одні, зараз вони важкі й жорстокі. Тобі йти зі мною не годиться!

І тоді вони разом вийшли з хижі, стали за порогом.

Сонце зайшло. Фарби неба вгорі мерхли, ніби квіти, яких торкнувся мороз. Над Дніпром, над луками й селищами стояла тиша. В цій тиші на селищі почулись звуки – там раз за разом гупав молот, бряжчало залізо.

То Сварг кував ратним людям зброю – мечі, списи, вістря для стріл. Мав би Микула достаток, пішов би до Сварга, замовив і собі меч із срібним крижем, золотим яблуком, і не з простого заліза, а харалужний, гострий на обидва боки, щоб не щербився наромейських черепах. Але немає в Микули достатків, а Сварг, хоч і брат, задарма нічого не зробить…

«Але, – пригадав Микула, – є в мене інша і, може, не гірша зброя».

– Зажди, – сказав він Вісті і зник у хижі.

Коли через короткий час Микула повернувся, Віста його навіть не пізнала: він стояв на порозі з шоломом на голові, з щитом у руці, довгим мечем на поясі.

– Ти як батько Ант! – вирвалось у Вісти.

Микула постояв біля порога, ступив крок вперед, вийняв із піхов меч, що аж заскреготав від іржі, й махнув ним.

– Проти такої зброї ромей не встоїть, – сказав він.

Аж тоді вони повернулись до хижі, сіли біля вогнища поїсти. І побачив ще Микула за вогнищем, на приступці серед богів, оберегу батька Анта, яку той завжди брав на брань. Микула взяв її в руки. Це була вилита з срібла, досить потерта, вкрита прозеленню подоба жінки з витягнутими вподовж гнучкого стану руками, маленькими грудьми й крихітними ніжками. Голова жінки закінчувалась кілечком, у нього просунутий був ланцюжок, на якому оберегу носили на шиї.

Скільки різних рук тримали цю оберегу? Її одягав і з нею ходив на брань батько Ант, носили її дід Уліб, прадід Воїк, а може, й давніші пращури. Це робилось недаремно: подоба зображувала Мокошу – богиню, що давала людям рід, житу – ріст, землі – плід, всьому сущому – життя. У далеких походах, як говорив Микулі ще Ант, Мокоша нагадувала про рідну землю і, як богиня цієї землі, оберігала того, хто її носив.

Тепер Микула взяв оберегу, старанно обтер, довго дивився на неї, вгадуючи риси Мокоші, а потім почепив на шию під сорочкою. Нехай Мокоша оберігає і його!

І вийшли з селища над Дніпром мужі й уноші одного з древніх полянських родів. У декого з них були мечі й щити, інші йшли з списами й луками, у декого були топори, а в Микули, сина старійшини Анта, був і шолом, і меч, і щит.

Перед ними стелився далекий і важкий шлях, спочатку до Києва, далі – на ромеїв. Вони знали, що не всі повернуться з раті, але, як це було до них і після них, не сумували, ішли на рать, як на труд…

В одному місці за селищем, коли за шеломами[144] круч сховались рідні землянки й хижі, хтось із них почав, а інші підхопили:

І в цей час всіма шляхами Руської землі, а часто і без шляхів, всіма ріками, що линуть з північного краю до полудня, а часом і волоком між ріками поспішали пішки, комонно, на човнах багато таких мужів і юнаків.

Русь вставала проти ромеїв!

У Києві вої земель руських стояли у передградді, на Подолі, скрізь по Оболоні, а ще багато, – добре, що була година, – днювали й ночували над