Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон

— І рибок він доручає облічувати своїм бухгалтерам так само, як і все. Мені записують на рахунок кожну годину праці наших робітників чи обслуги, витрачену на них, і всі канцелярські та поштові витрати. Я повинна платити й за оренду приміщення та устаткування. Дік навіть стягує з мене гроші за воду, ніби він міське водогінне товариство, а я домовласниця. І все ж мені лишається десять відсотків чистого зиску, а бувало, що й до тридцяти. Правда, Дік сміється й каже, що як відрахувати управительську платню — цебто мою, — то вийде, що заробітки мої нужденні або й узагалі це діло збиткове, бо за весь прибуток від рибок я б не змогла найняти такого доброго управителя.

Того ж то Дік і досягає такого успіху в усьому, за що береться. Якщо не рахувати спроб, він ніколи не починає нічого, не знаючи точно, до останньої мікроскопічної деталі, що саме він робить.

— Він дуже впевнений, — зауважив Грейм.

— Я не бачила другої людини, так упевненої в собі,— палко підтвердила Пола. — І не бачила такої людини, щоб мала на це стільки права, як він. Я ж його знаю. Він геній — тільки в зовсім незвичайному розумінні. Він геній, бо такий гармонійний і кругом нормальний, що в ньому не може бути ні крихти геніальності. Такі люди трапляються рідше й стоять вище за геніїв. Мені уявляється, що до цього типу належав Авраам Лінкольн[111].

— Мушу признатися, що не зовсім розумію вас, — сказав Грейм.

— Ну, звісно, я не зважуся сказати, що він рівний Лінкольнові величчю, — відразу поправилась вона. — Дік теж по-своєму великий, але річ не в тому. Вони подібні своєю цілковитою гармонійністю й нормальністю, браком особливого блиску в чомусь зокрема. Ось у мені є щось від генія. Бо я, бачте, багато дечого роблю, сама не знаючи як. Роблю — і квит. Отакі й мої успіхи в музиці. Або стрибки у воду. Хоч ви мене вбийте, я б не зуміла пояснити вам, як я виконую стрибок «ластівкою» чи сальто на півтора оберти.

А Дік навпаки — не може нічого зробити, поки не з’ясує виразно, як він його робитиме. Він усе робить зваживши й спланувавши. Він диво взагалі, диво з усіх боків — саме тим, що не може здивувати нічим зокрема. О, я його знаю. Він ніколи не бував чемпіоном, не ставив рекордів ні в якому виді спорту; але й посередністю не був у жодному. І так само в розумовому житті. Він — немов рівно скований ланцюг. У ньому нема ні міцніших ланок, ні слабкіших.

— А я, боюся, дужче схожий на вас, — сказав Грейм, — на оту звичайнішу, нижчу істоту — генія. Бо я часом також можу блиснути, зробити щось зовсім несвідомо. І ладен часом упасти на коліна перед таємницею.

— А Дік ненавидить таємниці — чи принаймні так здається. Йому мало знати, як — він ще вічно докопується, чому саме. Таємниця для нього — завжди виклик. Вона його дратує, як червона хустка бугая. Йому хочеться відразу здерти з неї всі покриви, проникнути до її серцевини, щоб знати, як і чому — а тоді це буде вже не таємниця, а узагальнення, науково витлумачений факт.

Багато що з тієї драми, яка наростала у Великому Будинку, лишалося приховане від кожного з трьох її учасників. Грейм не знав, як відчайдушно Пола чіпляється серцем за чоловіка, а той, страшенно заклопотаний безліччю своїх планів та проектів, чимдалі рідше показувався серед гостей. До обіду він з’являвся щодня, але рідко коли виїздив з ними вдень на прогулянки. З того, скільки довгих шифрованих телеграм надходить із Мексіки, Пола здогадувалася, що на Врожайному нові труднощі. Раз у раз до Великого Будинку в поспіху, іноді в найнесподіваніший час приїздили порадитися з Діком агенти та посланці чужоземних підприємців у Мексіці. Дік скаржився Полі, що вони не дають йому вгору глянути, але ні разу й не натякнув, про що йдеться.

— Коли вже в тебе буде вільна хвилька! — зітхнула вона, горнучись до нього одного ранку, коли їй пощастило об одинадцятій годині застати його на самоті. Щоправда, Дік саме диктував на фонограф якогось листа, і вона йому перебила; а зітхнула вона, почувши, як остережливо кахикнув Бонбрайт, що зайшов до кабінету зі жмутом нових телеграм у руці,— Давай я тебе сьогодні покатаю в колясці Дженджиком і Чепчиком, тільки щоб ми вдвох і більш нікого, — попросила вона.

Дік похитав головою й усміхнувся.

— Сьогодні ти застанеш у їдальні химерну компанію, — пояснив він. — Цього більше нікому не треба знати, але тобі я скажу.

Бонбрайт скромно відвернувся до картотек, ніби щось там шукаючи, а Дік провадив стишеним голосом:

— Нафтовики з Тампіко[112]. Сам президент товариства «Насіско» Семюелс і Вансгаар, один з таємних верховодів компанії Пірсона-Брукса, той самий, що облагодив купівлю Східно-Узбережної та Тіуансько-Центральної залізниць, коли вони хотіли зіпхати «Насіско» з дороги; далі Метюсон, генеральний американський представник Пальмерсто-нів — пам’ятаєш, тієї англійської фірми, що так дуже була підкопувалась під «Насіско» й Пірсона-Брукса; ну, і ще дехто. З цього можна збагнути, що там, у Мексіці, заварюється, коли вже така зграя покинула гризтись і збивається в гурт.

Розумієш, їхнє діло нафта, а моє — золоті копальні, але я теж маю там якусь силу, то вони й хочуть, щоб я пристав до спілки. Там справді наспівають серйозні події, і нам доведеться держатись купи й щось робити — або ж вилетіти з Мексіки. По правді признатись, три роки тому, як почалась там колотнеча, я перший до них із цим набивався, але вони мене відштовхнули, то я заривсь у свою нору та й діждався, що самі прибігли.

Хоч Дік приголубив її, назвав своєю любою крихіткою, однак вона помітила нетерплячий погляд, кинутий скоса на фонограф із недописаним листом.

— Отже, сьогоднішній день я мушу віддати їм, — докінчив він і пригорнув Полу міцніше, ніби даючи тим узнаки, що вже час їй іти. — Вони не можуть чекати. І обідати ніхто з них не зостанеться.

Пола схопилася з його колін і випручалася з обіймів якось незвичайно рвучко і стала перед ним, випростана; очі їй блищали, щоки поблідли, обличчя світилось рішучістю, немов вона збиралася сказати йому щось безмірно важливе. Та враз тихо дзеленькнув телефон на столі, і Дік простяг руку до нього.

Пола понурила голову, нечутно зітхнула і рушила до дверей; Бонбрайт відразу підступив