Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон

Грейм не раз задумувався: чи не зумисне Пола так оточує себе людьми? Сам він зовсім закинув роботу над книжкою, до сніданку ходив купатися з найзавзятішими молодими плавцями, зранку їздив у товаристві верхи по маєтку і взагалі не минав жодних розваг чи то у Великому Будинку, чи то надворі.

Вставали рано, лягали пізно. А одного вечора Дік, що держався своїх правил і ніколи не виходив до гостей раніш як опівдні, зібрав у більярдній компанію картярів, і вони грали в покера до ранку. Грейм теж брав участь у грі й був щедро винагороджений за безсонну ніч, коли на світанку до них завітала Пола — теж після «білої ночі», як вона сказала, одначе свіжісінька на виду, як завжди. Греймові коштувало чималих зусиль не поглядати на неї занадто часто, коли вона колотила іскристі шипучки, щоб покріпити втомлених, аж очі їм позападали, гравців. Потім вона примусила їх заграти останній кін і бігти скупатись у холодній воді перед сніданком — збадьоритися для денної праці чи розваг.

Пола тепер ніколи не лишалась сама, і Грейм міг тільки приставати до товариства, що її оточувало. Хоча жвава молодь майже не припиняла фокстротів і танго, Пола танцювала рідко, та й то завжди з юнаками. Один тільки раз Грейм сподобився її запрошення на старосвітський вальс.

— Подивіться, як танцювали ваші предки до всесвітнього потопу, — жартома оголосила вона молоді, виходячи насеред зали, бо вони з Греимом мали танцювати лиш двоє.

З першого ж туру вони знайшли повну злагоду рухів. Пола з тою вже знайомою Греймові чуйністю, що робила її такою чудовою акомпаніаторкою й вершницею, скорялася владній кавалеровій манері вести танець, і обоє були немов частинами досконалої живої машини. За кілька хвилин, коли злагода в їхніх рухах стала зовсім автоматична і Дік відчув, що Пола цілковито віддається танцеві, вони почали виконувати складніші фігури. Хоч ноги їхні не відривались від підлоги, та в усіх глядачів було враження, яко висловив Дік, гукнувши:

— Дивіться! Пливуть! Летять!

«Вальс Саломеї», що грали їм, поволі завмирав, і вони теж кружляли повільніше й повільніше, аж урешті застигли на місці.

Всякі слова були зайві. Мовчки, навіть не глянувши одне на одного, Грейм і Пола вернулись до гурту, де Дік уже розводився:

— От бачте, молоді та зелені, як нас, старих, колись учено танцювати! Я проти ваших новітніх танців нічого не кажу, завважте. Гарні, хвацькі, любо глянути. А все ж не зашкодило б вам і вальса як слід навчитись. Бо так вальсувати, як ви ото часом, — це нечиста сміхота. Ми, старі, теж дещо доброго вміємо.

— Наприклад? — спитала одна з дівчат.

— Можу сказати. Мені дарма, що від вас, молодого покоління, тхне бензином…

Обурені вигуки на хвильку заглушили його.

— Я знаю, що й сам тхну ним, — провадив Дік. — Але ви всі забули навчитися добрих давніх способів пересування. Адже серед вас, дівчата, нема жодної, що може ходити пішки, як Пола. А з вас, хлопці, кожен зостався б без піг, якби спробував позмагатися в хідні зі мною чи Греймом. Я знаю, що ви всі мастаки ганяти машину, крутити кермо. Але ніхто з вас не вміє як слід їздити верхи — не кататись, а їздити по-справжньому, на справжньому коні. А щоб доброю парою в запрягу правити — де там! А чи багато вас, здоровилів, що гасаєте по бухті на своїх скутерах, уміє взяти в руки штурвал шлюпа чи шхуни і сам, без чужої помочі, допливти куди треба?

— Алє ж ми якось туди попадаємо! — знов озвалась та сама дівчина.

— Не заперечую, — відповів Дік. — Тільки не завжди це у вас виходить хороше. Кого з вас можна побачити в такому вигляді, як Полу, коли вона, з віжками в руках і ногою на гальмі, мчить баскою четвернею но гірській дорозі? Ото краса!

Одного теплого ранку Грейм сидів і читав у холодку в галереї великого подвір’я. Коло нього зібралось кілька душ, поміж них і Пола. Погомонівши трохи, він знов устромив очі в журнал і так зачитався, що забув про всіх, аж поки не відчув, що довкола вже тиша. Він звів очі й побачив, що біля нього сама Пола. Решта відійшли, і їхній сміх долітав аж з другого кінця подвір’я. Але Пола… Пола стояла і дивилась на нього. Її погляд, вираз обличчя спантеличили Грейма. Задума, сумнів, трохи не страх були в очах у неї; і воднораз то був погляд глибокий, допитливий, немов — так ураз підказала Греймові його бистра уява — погляд людини, що дивиться в щойно розгорнену перед нею Книгу долі. Потім вона збентежено спустила очі й виразно зашарілась. Двічі губи її ворухнулись, але, заскочена так видимо, вона не могла здобутися на якесь спокійне слово. Грейм розвіяв ніяковість, мовивши невимушено:

— Ви зиаєте, я оце читав Де Фрісові[110] дифірамби творчості Лютера Бербанка, і мені здається, Дік робить у царстві свійських тварин те саме, що Бербанк у царстві культурних рослин. Ви тут творите життя — ліпите з живого матеріалу нові корисні й прекрасні форми.

Пола, що вже встигла спам’ятатися, зустріла того комплімента задоволеним сміхом.

— Боюся, — провадив Грейм досить поважно, — що я досі марнував своє життя, як порівняти його з вашими досягненнями. Чом я не знайшов собі такого діла, не створив нічого? Я страшенно заздрю вам обом.

— Так, ми розплодили велику силу живих істот, — погодилась вона. — Аж дух захоплює, коли подумаєш, яку силу.

— Авжеж, ваш маєток — справжнє царство плодючості,— усміхнувся Грейм. — Мене ще ніколи так не вражало цвітіння й урожайність життя. Все тут буяє і множиться.

— Ой! — вигукнула Пола, мов раптом щось згадавши. — Я вам колись покажу своїх золотих рибок. Я ж їх розводжу — і на продаж, між іншим. Я постачаю сан-франціським торгівцям найрідкісніші породи й відсилаю рибок навіть до Нью-Йорка. А головне — заробляю на цьому гроші, маю зиск. Так показують Дікові книги, а він вельми пильний рахівник. У нас у мастку немає жодного не заінвентаризованого молотка, жодного не обліченого вухналя. Недарма ж він тримає цілий полк бухгалтерів. Ви знаєте, він урахував усі видатки на робочих коней, навіть найдрібніші, і всі втрати через хвороби й таке інше і з довжелезних стовпців цифр обчислив вартість однієї робочої години тяглового коня точно до тисячної частки цента.

— Ну, а ваші золоті рибки? —