Викрадачі - Елізабет Костова
Ні, я неточно висловилася. Живі нерідко продовжують кохати померлих. Хіба ми засуджуємо вдовицю, якій дорога пам’ять про чоловіка, яка, можливо, й одержима своєю любов’ю? Але ж Роберт ніколи не був знайомий з тією жінкою, вона померла більше ніж за сорок років до його народження — від цього ставало моторошно. Можливо, це видається перебільшенням, проте мені насправді було моторошно. Я не могла цього збагнути. Коли він писав щоразу одне й те саме обличчя, я не вважала його божевільним. Але тепер я знала, що то обличчя давно померлої жінки, і замислилася, чи не збожеволів він насправді.
Я кілька разів перечитала біографію, аби пересвідчитися, що нічого не пропустила. Можливо, про Беатрису де Клерваль було відомо небагато, а може, істориків мистецтва розчарувало те, що вона припинила писати картини й зосередилася на сімейному побуті. Здається, після того й до самої смерті, за кілька десятиліть, вона не зробила нічого визначного. У якомусь паризькому музеї (його назва мені нічого не сказала) у 1980-х роках було проведено ретроспективний показ її робіт — скоріше за все, картини позичили з приватних колекцій. Ця виставка закінчилася раніше, ніж я вступила до коледжу. Поглянула знову на її портрет. Та сама мрійлива посмішка, ямочка на лівій щоці, біля рота. Її очі вдивлялися в мене навіть з глянцевої сторінки.
Коли я вже не могла більше цього зносити, закрила книгу й поклала її назад, до загального стосу. Потім витягла знову й переписала назву й прізвище автора, видавничі дані, деякі факти про життя й творчість Клерваль, обережно повернула книгу на місце, а свої записи сховала в шухляді письмового столу. Пішла до спальні, розстелила ліжко й лягла. Незабаром пішла на кухню, прибрала все й там і приготувала обід з того, що знайшла в кухонних шафах. Уже давно я нічого не готувала. Я кохала Роберта, він повинен отримати найкраще лікування, отримати турботу, яка допоможе йому одужати. Він якось казав мені, що в нього збереглася картка медичного страхування. Коли він повернувся додому, вигляд у нього був задоволений; ми обідали разом при свічках, а потім кохалися на килимі у вітальні (він, здається, й не помітив, що я прибирала на канапі); він сфотографував мене, загорнуту в ковдру. Ані про книгу, ані про портрети я нічого не сказала.
На тому тижні справи пішли дещо краще, принаймні зовні, аж поки Роберт не сповістив мене, що знову збирається до Ґрінхіла. Йому потрібно було разом з Кейт звернутися до адвоката й владнати деякі фінансові питання, на це йому потрібний цілий тиждень. Мене це засмутило, але я гадала, що для його настрою буде корисним, якщо та справа наблизиться до кінця, тож я просто поцілувала його на прощання й відпустила. Він відправився туди літаком, а я в той час проводила заняття, тому не мала змоги відвезти його до аеропорту. Роберт дійсно був відсутній рівно тиждень, а одного вечора з’явився на порозі, дуже втомлений і з якимось дивним запахом, наче з тривалої подорожі — запах бруду, але в той же час і певної екзотики. Він спав, не прокидаючись, два дні й дві ночі поспіль.
На третій день кудись пішов у справах, а я безсоромно переглянула всі його речі… ні, можливо, з соромом, але й з рішучістю довідатися про все. Він усе ще не розпакував свою сумку, і в ній я знайшла квитанції французькою мовою, на деяких було слово «Париж» — з готелю, ресторанів, аеропорту імені де Голля. В одній з кишень піджака був зім’ятий квиток авіакомпанії Ер Франс, а також його закордонний паспорт, якого я доти не бачила. Більшість людей мають на фото в паспортах жахливий вигляд, але Роберт був красенем. Поміж білизною я знайшла загорнутий в товстий папір пакунок, а всередині пакунка — зв’язку листів, перетягнуту стрічкою. Листи були дуже старі, французькою мовою, наскільки я могла зрозуміти. Доти я їх ніколи не бачила. Мені було цікаво — може, ті листи мають стосунок до його матері, старі родинні листи; також цікаво, чи не привіз він їх з Франції. Коли ж побачила підпис на першому листі, я сіла, почуваючись так, немов сплю й бачу кошмарний сон, а потім склала всі листи й повернула на місце.
Тепер потрібно було вирішити, що я скажу йому. «Чому ти подорожував до Франції?» Було трохи важливіше запитання: «Чому ти не сказав мені, що їдеш до Франції й не взяв мене із собою?»
He могла я змусити себе поставити таке запитання: це принизило б мою гордість, а на той час моя гордість уже була дуже вразлива, як сказала б Мазі. Замість того ми посварилися, скоріше, це я посварилася з ним, почала справжню баталію навколо одної картини, натюрморту, над яким ми працювали удвох, і нарешті сказала йому забиратися геть. Він пішов. Я виплакалась перед сестрою, заприсяглася ніколи не приймати його, якщо повернеться, спробувала забути, ось і все. Проте я дуже занепокоїлася, коли він взагалі ніяк не давав про себе знати. Тривалий час я не знала, що від мене він пішов до Національної галереї — ну, всього за кілька місяців — і намагався пошкодити картину. Це на нього не схоже. Зовсім не схоже на нього.
Розділ 79
Марлоу
Мері прийшла до мене в готель на сніданок, ми зустрілися в напівпорожньому ресторані. За столом ми розмовляли спокійніше, ніж попереднього вечора за обідом. Перше хвилювання в неї вже минуло, й я знову помітив під очима ті фіолетові кола, мов тіні на снігу. Цього ранку самі очі в неї потемнішали, наче застелені хмарами. На носі виявилися цяточки ластовиння, яких я не помітив раніше — малесенькі, зовсім не такі, як у Кейт.
— Вам погано спалося сьогодні? — запитав я, ризикуючи викликати суворий блиск в її очах.
— Погано, — зізналася вона. — Я все думала, що надто багато розповіла вам про Роберта, суто особистого, а ви сидите в своєму номері й міркуєте над цим.
— А чому ви вирішили, що я міркував над цим? — Передав їй тарілку з грінками.
— Я б на вашому місці
