Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

Вона пригорнулась до нього. Раб срібла Сан-Томе відчув тягар кайданів у себе на руках і ногах, дотик чиєїсь холодної руки на своїх вустах. Він намагався розвіяти це чаклунство.

— Не можу, — сказав він. — Поки що не можу. Дещо стоїть між нами з тобою і вільним світом.

Джізелла тісніше притулилась до нього збоку, керуючись неясним і наївним інстинктом спокуси.

— Ти мариш, Джованні, мій коханий! — звабливо прошепотіла вона. — Що то таке може бути? Віднеси мене… сам, на руках… до доньї Емілії… геть звідси. Я не дуже важка.

Скидалось на те, що вона сподівалась, ніби Ностромо відразу ж підхопить її обіруч. Вона втратила розуміння меж можливого. В таку чудесну ніч могло трапитись усе що завгодно. А що він не рушив з місця, вона вигукнула майже на повен голос:

— Кажу ж тобі, я боюся Лінди! — Проте він не поворухнувся. Джізелла втихомирилась і пустилась у хитрощі. — Що ж то таке може бути? — улесливо спитала вона.

Ностромо відчував на своєму плечі її тепло, її дихання, її живий трепет. Радісний від усвідомлення своєї сили і піднесений на дусі від здобутої перемоги, він рвонувся назустріч свободі.

— Скарб, — відповів він. Мовчання. Вона не зрозуміла. — Скарб. Купа срібла, за яке я куплю золоту корону й надіну тобі на чоло.

— Скарб? — перепитала боязко, ніби крізь глибокий сон. — Що ти таке кажеш?

Вона м’яко вивільнилася з його обіймів. Ностромо підвівся і пильно задивився на неї, на її обличчя, волосся, вуста, ямочки на її щоках, — споглядаючи під покровом ночі, а ніби в сяйві полудня, її чарівну красу. Її безтурботний спокусливий голос затремтів від збудження, благоговіння і невгамовної цікавості.

— Купа срібла! — затинаючись проказала вона. І запитала вже твердішим голосом: — А ж воно? Як ти його роздобув, Джованні?

Він боровся з чарами, що тримали його в полоні. І, ніби завдаючи переможного удару, випалив:

— Як злодій!

Найнепроглядніша чорнота затоки Пласідо ніби накрила його з головою. Тепер він не бачив Джізелли. Вона зникла в довгій незбагненній мовчанці, наче в безодні, з якої аж перегодом знову долинув до нього її голос, проглянуло тьмяне сяйво її обличчя.

— Я тебе кохаю! Я тебе кохаю!

Ці слова дали йому незвичне відчуття свободи, зачарували його сильніше, ніж прокляте чаклунство скарбу, перетворили його втомлену покірність бездушному металу на радісну певність своєї влади. Ностромо казав Джізеллі, що леліятиме її в таких самих розкошах, якими тішиться донья Емілія. Багаті живуть на статки, вкрадені в народу, але він не відібрав у багатих нічого — нічого з того, що в них ще лишилось, чого вони ще не втратили через свою глупоту і зрадливість. Адже вони його зрадили, казав Ностромо, обдурили, спокусили. Дівчина йому вірила… Він приберіг скарб ради помсти, але тепер його це не обходить. Обходить його лише вона, Джізелла. Він оселить свою красуню в палаці на пагорбі, увінчаному оливами, — у білому палаці над синім морем. Берегтиме її там, наче самоцвіт у шкатулці. Придбає для неї землю — землю, на якій рясно родитиме виноград та пшениця і яка належатиме лише їй, — аби по цій землі ступали її маленькі ніжки. Він їх цілуватиме… Він уже заплатив за все це душею однієї жінки та життям одного чоловіка… Власна щедрість геть сп’янила капатаса карґадорів. У непроглядній темряві затоки, у темряві, супроти якої — як то кажуть — ні Боже всевідання, ні диявольське мудрування не має сили, він велично кидав здобуті скарби до ніг Джізеллі. Але спершу вона мусить зачекати, поки він розбагатіє, — застеріг її Ностромо.

Дівчина слухала його, ніби у трансі. Її пальці перебирали йому волосся. Він підвівся з колін, похитуючись, ослаблий, спорожнілий, ніби вийняв із себе душу.

— То поквапся, — мовила вона. — Поквапся, Джованні, мій коханий, мій володарю, бо я не зречуся тебе ні перед ким, окрім Бога. І я боюся Лінди.

Він і сам здогадався про це, бо вона тремтіла, і присягнув зробити все, що в його силах. Поклав надію на її відвагу в любові. Вона пообіцяла бути сміливою, аби лише він любив її завжди — далеко-далеко, у білому палаці на пагорбі над синім морем. І з боязкою, обережною доскіпливістю вона пролепетала:

— Де ж скарб? Де? Скажи мені. Джованні.

Ностромо розтулив рот і не вимовив ані слова — ніби громом прибитий.

— Тільки не це! Тільки не це! — видихнув він, нажаханий прокляттям таємниці, яке зав’язувало йому язика перед стількома людьми й тепер знову з неослабною силою заціпило його вуста. Навіть їй не можна казати. Навіть їй. Це надто небезпечно. — Я забороняю тобі питати, — гаркнув він до Джізелли, обачно приглушуючи свій гнівний голос.

Він не повернув собі свободи. Поруч дівчини постала примара беззаконного скарбу — наче срібна статуя, безжальна й таємнича, і приклала палець собі до блідих вуст. Душа Ностромо помертвіла, коли йому приверзлось, як невдовзі він скрадатиметься по ущелині, пропахлій землею та прілим листям, — прокрадатиметься туди, сповнений рішучості здійснити намір, від якого йому холоне у грудях, і крадькома вибиратиметься звідти, навантажений сріблом, прислухаючись до найменшого звуку. Це треба зробити ще сьогодні вночі — оту роботу боязливого невільника!

Він низько нахилився і притис собі до вуст край її спідниці, пробурмотівши тоном наказу:

— Скажи йому, що я не ночуватиму, — і зненацька залишив її так безшумно, що серед темної ночі вона не почула навіть його кроків.

Джізелла сиділа тихо, млосно притулившись головою до муру і схрестивши маленькі ніжки в білих панчохах і чорних черевичках. Старий Джорджо, вийшовши надвір, наче й не здивувався новині, як того неясно боялась дівчина. Бо ж зараз її сповнював непоясненний страх — страх перед будь-чим і будь-ким, але не перед її Джованні та його скарбом. Але в існування скарбу їй не вірилось.

Героїчний Ґарібальдіно сприйняв раптове зникнення Ностромо з мудрою поблажливістю. Він пам’ятав свої власні почуття у відповідний момент і по-чоловічому проникливо вловив суть справи.

— Va bene. Хай іде. Хе-хе! Байдуже, наскільки гарна жінка, а однак щось трохи муляє. Свобода, свобода. А в неї ж стільки ґатунків! Мій син Джан’ Баттіста склав велику обітницю, але ж він не на припоні. — Старий Віола ніби напучував нерухому злякану Джізеллу… — Чоловік не має бути на припоні, — авторитетно додав він з порога. Схоже, непорушність і мовчання доньки йому не подобались. — Не давай волі заздрощам на сестрину долю, — застеріг він її дуже суворим, низьким голосом.

Невдовзі він знову підійшов до дверей, аби покликати молодшу доньку до хати. Уже пізно. Він тричі викрикнув її