Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

Побачивши двох чоловіків, які стояли пліч-о-пліч, очікуючи на неї, Лінда зупинилась у дверях. Ніщо не могло перемінити пристрасної мертвенної блідості її обличчя, а от її чорні очі ніби увібрали в себе все світло призахідного сонця і зосередили його в полум’яних іскрах, які потопали в їхніх чорних глибинах, — і враз важкі повіки повільно опустились і іскри сховались.

— Поглянь на свого чоловіка, володаря і благодійника. — Голос старого Віоли пролунав із силою, що немовби заполонила всю затоку.

Лінда ступила вперед з майже заплющеними очима, наче сновида у блаженному сні.

Ностромо зробив над собою нелюдське зусилля.

— Час, Ліндо, нам заручитися, — поволі проказав він своїм рівним, безтурботним, незворушним голосом.

Вона поклала руку в його розкриту долоню, схиливши темноволосу з бронзовим відливом голову, якої на мить торкнулась батькова рука.

— Отож душа померлої задоволена.

Це зронив Джорджо Віола, який ще трохи поговорив про свою покійну дружину, а Ностромо з Ліндою сиділи поруч і не дивились одне на одного. Зрештою старий замовк, і заговорила, не рушачи з місця, Лінда.

— Відколи я відчула, що живу на білому світі, я живу для тебе єдиного, Джан’ Баттісто. І ти це знав! Ти знав це… Баттістіно.

Вона вимовила його ім’я з достеменно материною інтонацією. Серце Ностромо повив могильний морок.

— Так, я знав, — відказав він.

Героїчний Ґарібальдіно сидів на тій самій лавці, похиливши сиву голову, стареча ж його душа витала наодинці зі своїми спогадами, лагідними й шаленими, жахливими й похмурими, — самотня на велелюдній землі.

А Лінда, його улюблена донька, говорила:

— Я була твоя, відколи себе пам’ятаю. Варто мені було лише подумати про тебе, як земля здавалася мені безлюдною. У твоїй присутності я не бачила більше нікого. Я була твоя. Нічого не змінилося. Світ належить тобі, й ти дозволяєш мені в ньому жити… — Вона ще дужче понизила свій низький вібруючий голос і заговорила про інше — завдаючи мук чоловікові поруч себе. Усе лепетала й лепетала, палко і невимушено. Ніби й не бачила своєї сестри: як та вийшла надвір з напрестольним покривалом у руках, яке саме вишивала, як пройшла перед ними, безмовна, свіжа, прекрасна, метнувши бистрий погляд, і як, злегка усміхнувшись, сіла трохи оддалік з другого боку від Ностромо.

Вечір був тихий. Сонце, скотившись до самого небокраю, майже торкалось пурпурового океану, а на білому маяку, що відливав багрецем на тлі хмар, які заступили вхід до затоки, горів червоний ліхтар, мов розжевріла головешка, запалена небесним вогнем. Джізелла, млява і стримана, раз у раз підносила напрестольне покривало собі до обличчя, аби затулити нервові позіхи, через які скидалася на молоду пантеру.

Раптом Лінда підбігла до сестри і, охопивши її голову руками, заходúлась її розціловувати. У Ностромо голова пішла обертом. Коли старша сестра відпустила молодшу, яка застигла, склавши руки на колінах, ніби оглушена цими шаленими ласками, раб скарбу відчув, що готовий застрелити Лінду. Старий Джорджо підняв свою лев’ячу голову.

— Куди ти, Ліндо?

— На маяк, padre mio[232].

— Sí, sí — це ж твій обов’язок.

Він теж підвівся, дивлячись на старшу свою доньку, а тоді зі святочною ноткою, яка здавалась луною настрою, потонулого в темряві давнини, додав:

— Піду щось приготую. Ага! Сину! Старий припас і пляшечку вина.

Він обернувся до Джізелли:

— А ти, малá, молися не Богові попів і рабів, а Богові сиріт, гноблених, злидарів і маленьких дітей, аби дав і тобі за чоловіка таку-от людину.

Його рука на мить важко опустилась на плече Ностромо, а тоді він пішов до хати. Почувши ці слова, позбавлений надії раб срібла Сан-Томе відчув, як у його серце глибоко вп’ялись отруйні ікла ревнощів. Його вжахнула новизна цього почуття, його невідпорність, його фізична намацальність. Шлюбний чоловік! Чоловік Лінди! І все ж природно, що й Джізелла рано чи пізно вийде заміж. Досі він цього не усвідомлював. Збагнувши, що її краса може належати іншому, він відчув, що готовий убити й цю доньку старого Джорджо. Він замислено зронив:

— Кажуть, ти любиш Раміреса.

Джізелла похитала головою, навіть не глянувши на нього. Її розкішне золоте волосся відливало міддю. Рівне чоло, що випромінювало ніжне, чисте сяйво, нагадувало безцінну перлину серед пишноти заходу, де у величному спокої змішались темінь зоряної безодні, пурпур моря і багрянець неба.

— Ні, — повільно проказала вона. — Я його ніколи не любила. Думаю, ніколи… А він, може, й любить мене.

Її принадний спокійний голос розчинився у повітрі, а зведені догори очі дивились у нікуди, здавались байдужими й бездумними.

— Рамірес казав тобі, що любить тебе? — спитав Ностромо, ледве стримуючись.

— Ах! Одного разу — якось увечері…

— Негідник… Ха!

Він підскочив так, ніби його вжалив ґедзь, і став перед нею, занімілий від гніву.

— Misericordia Divina! І ти туди ж, Джан’ Баттісто! Бідна я, нещасна! — у простоті душевній залементувала вона. — Я сказала про це Лінді, а вона насварилася — ох і насварилася. Мені що, жити на цім світі сліпою, німою і глухою? Вона ще й батькові про це розповіла, а той зняв зі стіни рушницю і прочистив її. Бідолашний Рамірес! Потім зайшов ти, і тобі вона теж розповіла.

Ностромо дивився на неї. Уп’явся поглядом у ямочку на її білій шиї, таку нездоланно чарівну, як і все юне, трепетне, тендітне і сповнене життя. Чи та це дитина, яку він знав? Хіба таке може бути? Його осяяло, що в останні роки він і справді дуже мало її бачив — взагалі не бачив. Взагалі. Вона з’явилась на світ як незнайомка. Застала його, Ностромо, зненацька. Вона — небезпечна. Страшенно небезпечна. Інстинктивна готовність до нещадної рішучості, яка ніколи не зраджувала його перед лицем усіх небезпек у цьому житті, надавала його шаленій пристрасті врівноваженої сили. А Джізелла вела далі голосом, який нагадував йому пісню дзюркотливої води, дзеленчання срібного дзвіночка:

— І ви всі троє змовилися, та й запроторили мене сюди, у полон до неба і води. Нічого ж більше тут нема. Лише небо і вода. О, Sanctissima Madre![233] Я посивію на цьому нудному острові. Ще трохи, і я тебе зненавиджу, Джан’ Баттісто!

Він голосно розсміявся. Голос Джізелли так ласкаво обволікав його. Вона оплакувала свою долю, несвідомо розточуючи у вечірній прохолоді свої незбагненні спокусливі чари, мов квітка — аромат. Хіба це її провина, що ніхто ніколи не захоплювався Ліндою? Вона пам’ятає, що навіть тоді, коли