Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий

— Але ж на старшинській раді генерального судді конче потрібно, — докинув хтось.

— Формальної старшинської ради, — відповів Орлик, — годі нам нині робити. Раз, що його милість, наш вельмишановний пан хазяїн, не зовсім добре себе почуває, а, по-друге, тому, що небагато нас приїхало.

— Бо чутка така розійшлася, немовто ясновельможність не бажає собі з'їзду, і якщо ми приїжджали, так це тільки тому, бо не знали, чи вірити тій чутці, чи ні. Немало всякого непевного пускають люди у світ, щоб тільки каламутити воду.

— Добре кажете, милосте ваша, — відповів гетьман, — «щоб каламутити воду». Хто приїхав, тому й дяка від мене, а хто не приїхав, так він і не винуватий, значиться, повірив чуткам. І без старшинської ради посидимо і побалакаємо собі. Я гостям радий та ще на Різдво.

— А ми щасливі, що бачимо нашого пана гетьмана в доброму здоровлю, і бажаємо йому від щирої душі цього здоровля на многі і многі літа.

— Такі тепер часи, що всім нам нічого так не треба, як здоровля і сил нашого милостивого регіментаря.

— Часи то тяжкі, і без великого розуму вашої милості та без його довголітнього досвіду почували б ми себе, як сироти без батька.

Кождий вважав своїм обов'язком докинути якесь гарне, влесливе слово до того вінка признань, який старшини вкладали на голову свого гетьмана.

— Щиро дякую вашмостям, — відповів цей, — що шануєте мене, старого й недолугого, і дуже жалую, якщо не можу або не вмію віддячитися вам гідно. Не раз я собі гадаю, чи не краще було б отсю булаву, — він вказав на булаву, що лежала на столі, — отсю булаву передати в молодші й, може, гідніші руки. Нова мітла краще мете, а в нас чимало є дечого такого, що й вимести треба.

Старшини в один голос заперечили гетьманові. Казали, що вони про те й слухати не хочуть, що воно прямо обижає їх, що не вони з гетьмана невдоволені, а видно, гетьман невдоволений ними.

— Ще ся той не вродив, щоби всім догодив, — відповів Мазепа. — Я це знаю, і ви це знаєте, панове. Але доходить до моїх ушей чимало такого, з чого я можу вносити, що невдоволених моєю особою таки дуже багато, а воно недобре. Тепер Україні такого гетьмана треба, щоб ним були всі задоволені і щоб усі послухали його, якщо він повернеться до них у якійсь незвичайній потребі.

Тут гетьман урвав. Старшини ждали, чи не скаже щось більше. Але, на їх жаль, тільки на цім натяку й скінчилося.

— Нарікає на мене посполитий народ, — говорив гетьман, — що я за шляхтою тягну, а шляхта пише супліки на мене то до короля, то до царя, що я її не досить забезпечую. Тих суплік і в царя, і в Меншиковві, і в других царських урядників чимало. Коли б ви їх прочитали, панове, то побачили б, який то неприхильний до шляхти оцей гетьман Мазепа. І так я все між молотом і ковалом лежу, другого давно вже розтрощило б, але я, дякуючи свому розумові мізерному, все-таки навіть Україну між Дніпром, Случею і Дністром заховую під владою моєю. Народ так вільний і без усякої перепони користується землею. Без перестанку прибувають і нові переселенці, з Молдавії, з Полісся, з Литви, з Покуття. Країна загосподарьовується і все більше й більше набуває справжнього козацького устрою. А все ж таки — Мазепа, пан Мазепа Палія у Сибір запроторив. Мазепа винищує народ!

Старшини обурилися. Це говорять люди, несвідомі діла, наволоч всяка, готова кожночасно ловити рибу в каламутній воді. На них нема що оглядатися. А старшини розуміють гетьмана. Вірно стоять при його боці і готові й голови свої покласти за те саме, чого й він собі бажає.

— Усі? — спитав коротко гетьман і тим питанням, ніби обухом по голові, їх ударив. Мовчали.

— Навіть поміж апостолами, — озвався згодом Кожухівський. — знайшовся Юда. І між нами, не тут, а в краю, може, і є який непевний чоловік, але на нас ваша милість можуть покладатися, як на чотири тузи.

В цей момент підійшов до гетьмана Войнаровський і шепнув йому щось до вуха. Гетьман встав.

— Простіть, панове, але царський чоловік від воєводи приїхав. Треба мені його привітати. — Старшини хотіли роз'їжджатися. Гетьман не пустив.

— Чого ж так скоро?! Мій небіж заступить мене на хвилину. Сподіваюсь, москвин не буде довго сидіти.

І він вийшов.

Царський чоловік привіз гетьманові побажання і святочні дарунки. Низько кланявся, підбирав дуже влесливі слова і виправдовував воєводу, котрий нездужає і тому сам не приїхав, а його прислав.

Гетьман дякував, попросив посла до столової і вгостив його на славу. Пильно накладав йому щонайкращі шматки смачної страви на срібну тарілку й наливав чарки крепкого вина.

Царський чоловік поводився дуже здержливо, бо недавно прийшов на Україну і тутешніх звичаїв ще не знав, а вони дуже відрізнялися від московських. Але ввічлива гостинність достойного господаря, оздобленого орденом святого Андрія і Білого Орла, підбивала його. Він хотів приподобатися гетьманові і прислужитися йому, а що вино йшло в голову, а не в ноги, так і розв'язував свій здержливий язик.

— Не знаю, — казав, — як на таку достойну особу, як милість ваша, осміляються нікчемні люди підіймати свій голос.

— Приміром. Кажіть, будь ласка.

— Це навіть непристойно говорити, і не знаю, чи безпечно.

Гетьман поклепав його довірено по рамені.

— Добродію! Ще не було такого случаю, щоб гетьман Мазепа зрадив кого. Це вам найкраще може засвідчити сам милостивий наш государ.

Царський чоловік встав і поклонився перед невидимим маєстатом свого грізного пана й повелителя.

— Це нам усім відомо, — казав, — але ж неблагорозумно обижати столь достойні вуха такими непристойними словесами.

— З непристойних уст непристойні слова виходять, — відповів гетьман, — це не ваша вина, а їх, і ніякої обиди тут за вами нема. Говоріть зі мною, як зі своїм чоловіком.

Це ще більше взяло москаля за серце, і він, витираючи масткі уста своєю правицею, казав:

— Нещодавно, як почалася нова жалоба на достойність вашу за похищеніє дочері одного із генеральних старшин…

— Так? — і гетьман погадав собі: «Ось куди Любов Федорівна стріляє. Ось тобі приречення Василя Леонтійовича діло по добру покінчити, по-приятельськи. Гарна мені приязнь!»

— Кочубей писав жалобу? — спитав гетьман.

— Ні, безіменна, — відповів, запинаючись, царський чоловік. — Между прочим було сказане.

— Ага! Между прочим… І що ж ви на це?

— Дивуємося здішнім людям. У нас, коли