Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий
— Отже, бачите. Тоді духовенство стояло за визвольне діло і благословило народ на боротьбу за віру і за церкву, а тепер було б якраз противно. Тепер духовенство за царем і проклинало б тих, що зважилися б проти царя іти.
— Це правда, але ж сила була би в наших руках, і тою силою ми і духовних заставили б іти разом з нами.
— А я боюсь, — обстоював Войнаровський, — що народ пішов би з духовенством проти нас, бо він і так не любить старшин, каже, що старшини такі порядки на Україні заводять, які у Польщі завели пани. А коли б і не весь народ пішов проти нас, так частина, а це все одно, що домашня війна, найгірша із усіх, — і повторилася б руїна, з котрою так довго боровся мій дядько і котру він насилу якось спинив та завів новий лад.
— Все це, — твердили старшини, — може бути, але не мусить.
— Я певен, що не було б того.
— Народ іде за тим, хто виявить сміливість і силу.
— Народ — стихія, — повторив гетьманові слова Войнаровський, — хто вгадає, звідки вітер повіє і які хмари він наднесе, дощові чи градові?
В цей мент увійшов гетьман, а рівночасно другими дверима вступив у світлицю Апостол, котрий якраз тепер приїхав.
— Не роби, Даниле, що тобі не миле, — кликав гетьман, ідучи йому назустріч.
— Що ж такого не маю я робити? — питався гість.
— Пізно приїздити. Ми вже гадали, що й не побачимо тебе нині.
— Як же я не приїхав би на Різдво до свого гетьмана? Але до свата, Василя Леонтійовича, поступив.
— Що ж вони? — питався гетьман. Апостол прижмурив око.
— Отак собі живуть поволеньки. Любов Федорівна невдоволена світом і людьми, вона його кращим сотворила б.
— Бувають люди і від Господа Бога мудріші, — зауважив гетьман. — І непомильніші. З такими нам, грішним недотепам, найгірша біда.
А глянувши по старшинах, спитався:
— Про що так балакали, панове товариство? Може, я перервав розмову? Продовжуйте, будь ласка!
А старшини подивилися один на другого, ніби питаючися: казати чи ні?
— У нас, — почав Кожухівський, — все та сама жура і все та сама балачка. Що кого болить, про те він і балака.
— А що ж вас болить, мої панове?
— Вашій милості звісно. Турбуємося, що завтра буде. Часи такі непевні.
— Що часи непевні, то правда. Але коли вони в нас певні були? Відколи я тямлю, все ми, ніби на вулкані сидимо, все тая наша Україна, ніби підмінована твердиня. Кинь іскру — почне вилітати в воздух.
— Найгірше, що невідомо, хто, коли і де тую іскру вкине.
— Треба нам берегти Тої нашої твердині, — остерігав гетьман. — Зчинити зрив легко, але спинити його важко і нелегко направити шкоду.
Старшини зрозуміли, до чого гетьман говорить, і замовкли. Аж Ломиковський почав:
— Доходять до нас вісті, що Карпові щастя сприяє. І до Станіслава Лєщинського чимраз більше поляків признається.
— З ким щастя, з тим і люди, — зауважив гетьман. — Не штука щасливому помагати, а штука нещасливого в горю не опустити.
— А я гадаю, — почав Апостол, — що всякому треба про свою власну шкуру дбати. Особливо нам, бо за шкуру, не за що друге, добрі люди б'ються.
— Не понесемо нашої шкури на продаж, — повторили за ним.
— На нашій шкурі, що трохи волос поросте, та й, дивись, кинуться на неї, вискубуть і знову вона, ніби її нужда погризла.
Гетьман сидів, понуривши голову. На його чолі, між бровами вгору, появилася тая морщина, яка з'являлася звичайно, коли він мав велику журу.
— До чого ви це балакаєте, панове? — спитав нараз. — Гадаєте, мало я турбуюся ділом? Не такий я чоловік, що став на велелюдному місці і гукає: «Дивіться, який то я дбайливий і пильний. Ніхто нічого не робить, лиш я!» Не люблю таких чванькуватих людей. Але при нинішнім святі впевняю вас, панове, так, як літом у Києві впевняв, що даром булави не ношу. Мальованим гетьманом не був і не буду. Живу не для себе, а для України. Власних дітей Господь мені не дав, — ви всі мої діти. Хочу забезпечити будучність вашу, хочу вам оставити таку спадщину по собі, щоб і ви, і діти ваші, і діти дітей ваших добрим словом згадували мене. як батька. Про те тільки й гадаю. Іншої думки в мене нема, хоч знаю, що про мене кажуть: Мазепа амбітник, Мазепа загарливий скупиндря, Мазепа кар'єрист. А подумайте тільки, яка в мене й може бути амбіція, крім тої єдиної, щоб добру славу по собі лишити. Усе, чого можна було добитися гетьманові українському, маю. Остається одно, чого згадувати не хочу й не потребую. А грошей я з собою до гробу теж не заберу. Коли їх збираю, так це на потреби України. Знаю, що на війну треба трьох річей: грошей, грошей і грошей!.. Ось який я скупиндря.
Старшини, затаївши дух у собі, слухали гетьманських слів. Були це самі його однодумці, самі самостійники. Між ним і ними була, значиться, спільна, але незрима нитка. Вони хотіли добути наверх і сказати: ось вона! Їм було спішно повести справу на нові дороги, порвати з Петром і заключити союз з Карлом і з Лєщинським, а гетьман, старий політик, не спішився. Поступав, як Фабій Кунктатор. Рішення відсував до рішаючого менту. Непевність гнітить, непевність тривожить, непевність витворює душевну атмосферу. Хочеться відчинити вікно, дихнути повними грудьми, почути правду, хоч би вона й не була весела. А гетьман тієї правди сказати не хотів. І старшини стояли кругом нього, понуривши голови.
— Так воно, так, — зітхаючи, казали. Аж Апостол підступив до Мазепи і нараз голосом грімким і рішучим сказав:
— Двигни цей камінь, двигни!
Степовим вітром повіяло по хаті. Пригадався київський пир для Петра, і його від'їзд, і степовий дід. І Мазепина присяга.
— Двигни цей камінь, двигни, — повторили старшини. — Він важкий, може, вб'є тебе, мене, йсто і нас, та час мине, настане час, що він розлетиться у дроби. Під тим каменем хроби, зігниєм від хороби, спаси ти нас. Двигни цей камінь, поки час.
Гетьман пригадав собі цей незабутній мент, побачив перед собою дивного діда, його високу стать, орлині очі, незгоєну рану на груді.
— Немає каміння такого, — сказав, — котрого я не пробував двигнути, щоб визволити волю. Прошу вас, здайтеся на мене. Не забігайте вперед і не нагліть мене. Вірте
розумові моєму. Знаю, що роблю, довірливості вашої потребую.
Войнаровський з Орликом стояли біля вікна. Слухали й дивилися на алею, яка
