Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий

Заснути, ах, заснути і, хоч у сні, забути про це тривожне питання.

Голову кладе на стіл. У висках ніби хтось до дверей стукає: «Увійдіть!..» Входять духи: «Мотря?» — «Хто таке Мотря? Донька Любові Федорівни, що проти гетьмана коверзує, а Василь Леонтійович не вміє тим коверзуванням покласти кінець. І ти хочеш до нас?… Зозулине яйце!»

Мотря гнівно розплющує очі… Нема нікого… Лиш вогонь у коминку горить, золоте й криваве полум'я озорює кімнату. Тихо. Вітер за вікнами не шумить, не грає, тільки десь далеко, далеко десь, ніби на другому світі, лунають колядки… Тихо!.. Дзвінок. Дзень-дзелень, дзень-дзелень… Причувається чи дзвонить?

Мотря наслухає. Ні, таки дзвонить. Мабуть, з церкви вертають: гетьман, тітка Лідія, Войнаровський, усі. Гетьман стане питати, чому Мотря не спить, чому невесела, стурбована така?

Що вона відповість йому.

Краще не ждати зустрічі.

І вона скоро біжить до своїх покоїв.

Заснути, ах заснути!

ВЕСЕЛЕ РІЗДВО

По давньому звичаю на Різдво, на Великдень і на Покрови в гетьмана збиралася старшинська рада.

Приїжджали генеральш старшини, дехто з полковників, кому не було дуже далеко, і з визначних та заслужених полкових старшин. Приходили також начальники сердюцьких, компанійських й охочекомонних полковників, щоб привітати свого регіментаря зі святами та запевнити його в своїй вірності й непідкупній прихильності. При тій нагоді відбувалася нарада, ширша від генеральної ради, а не така широка й безладна та небезпечна, як чорна рада.

Круг ділання старшинської ради не був докладно означений, не було розмежоване відношення її до гетьмана і гетьмана до неї, як взагалі не було виробленої якоїсь тривкої, законами забезпеченої конституції на Україні. Раз у раз змінялися державні форми, бо раз у раз змінялося відношення України до Польщі й до Росії, раз у раз треба було числитися з тими змінами й замість тривкої форми вдоволятися провізорією. Хмельницький, Виговський, Дорошенко, Немирич і Тукальницький своїми великими умами обгортали весь комплекс українських справ, але одним передчасна смерть, а другим брак розуміння їх великих планів серед народної стихії не дозволили під українську державність підложити сильних правнодержавних підвалин.

Гетьман Іван Мазепа дуже важко, хитро й обережно йшов до того. «Народ — це стихія, шумить, — казав собі. — Вдоволити його, значиться, пустити дряхлий човен на розбурхане море. Такої держави, як він собі бажає, годі збудувати, бо таке географічне положення України, що конче треба, мов байдак поміж порогами, пробиратися між Росією, Польщею і Туреччиною. Народ не терпить підданства, не терпить поділу на панів і людей, хоче, щоб загал рішав про загальні справи, а воно неможливе, бо такого устрою нема ніде в сусідів, і вони ніяк на нього не згодяться, добачаючи в ньому також для себе велику небезпеку».

Проти польського панства та російського боярства, на його гадку, треба було поставити український державно-творчий елемент, освідчений, політично-усвідомлений, котрий постояв би за свою власну державу й оборонив її. А будь вона обеспечена, тоді щолиш можна б було прийнятися за внутрішні реформи, щоб заспокоїти народ.

І гетьман пильно дбав, щоб при помочі крайових шкіл і поїздок молоді за границю витворити якнайбільше української інтелігенції, він щедрою рукою сипав гроші на церкви й монастирі, щоб прихилити до себе духовенство й віруюче громадянство; старшин наділював маєтками, підносив їх значення, щоб вони не зазирали в Москву й Польщу, а трималися України. На те він і титул бунчукових товаришів придумав, щоб цей державно-творчий елемент скріпити і поширити якомога.

Старшинська рада була ніби сенатом отсих вищих кругів. Гетьман уважно ставився до неї і числився з її голосом. Вона повинна була і йому говорити правду в очі, щоб між правителем і правлячими кругами панувала необхідна гармонія.

Нещодавно на такій раді Кочубей поклав перед гетьмана печать і перо генерального писаря, а бувало, що й гетьман нібито збирався класти свою булаву, якщо між ним і старшинською радою виявлялися надто великі противенства.

Сього року він хотів старшинську раду відсунути на посвята, хоч до Нового року, бо політичні події змінялися, і кождий день міг принести щось важного й несподіваного.

Війна Карла XII з Петром, здавалося, наближалася до зворотної точки, а на це Мазепа тільки чекав.

То була одна причина, а друга — що гетьманові дійсно хотілося відпочити під час свят, бо він був дуже спрацьований і перетомлений, а вік його не такий-то вже, щоб перетягати струну.

І була ще одна причина, для якої гетьман не бажав собі старшинського з'їзду в Бахмачі, а якої не важко було й догадатися, — Мотря.

На з'їзді доходило не раз до особистих порахунків між козацькими старшинами, до суперечок і до бурлив;:: сцен, котрими він не хотів турбувати Мотрі після її важкої недуги, як не хотів, щоб люди взагалі й довідалися, що вона у нього. Хто може запоручити, що не приїде Кочубей і, нацькований жінкою, не почне розводити своїх жалів на гетьмана? Кочубеєві ніколи не можна надто довіряти, бо він надто підлягає жінці. Це в нього застаріла недуга, з котрої, мабуть, не вилічиться ніколи…

Ось чому-то гетьман і не бажав собі з'їзду на сьогорічне Різдво. Він казав це декому зі своїх генеральних старшин, гадаючи, що вони і другим перекажуть, бо повідомляти всіх окремим універсалом було незручно. Гетьман знав своїх людей і боявся їх обідити. Скажуть, що гетьман ухиляється від старого звичаю погостити своїх старшин на Різдво.

Та не так воно вийшло, як собі того бажав гетьман Мазепа. Старшини зі свого боку боялися, щоб гетьманові не було прикро, що вони не приїхали поздоровити його зі святами, вони не довіряли собі і підозрівали якусь інтригу;

як же це можливо, щоб не бути в Мазепи на Різдво?

Перший приїхав Орлик, таки доволі рано.

Гетьман зараз попросив його до себе.

— Як же там жінка, діти? Як мій похресник, чи великий виріс?

— Спасибі милості вашій за ласкаву пам'ять. Дякувати Богові, здорові. Пересилають доземний поклін свому добродієві, а малий Грицько руки свого хресного батька цілує.

Хресного батька… І гетьман пригадав собі свою хресну доньку — Мотрю. І на хрестини не їхав би був, коли б знаття, що з того вийде.

— Що ж у Батурині нового? — питався гетьман. — Кажи. Не скривай нічого. Я знаю, що в столиці, як в пекельному казані, кипить. На кождому пануючому дворі є свої інтриги, я до них від молодості привик, але в