Піти й не повернутися - Василь Биков
— Ну як, грієшся? — турботливо запитав він, усе ближче підсовуючись до її мокруватого, нахололого боку. Голос його тепер звучав зовсім інакше, ніж на заплаві, — це був зовсім інший голос, з нотками доброти і співчуття, таким його Зоська звикла чути останнім часом у таборі.
— Гріюся, — сказала вона.
— Швидко зігрієшся, — пообіцяв він. — Це я знаю. Якось восени заночував. Дощ лив, сухої нитки не було. А в стіжку все висохло. Краще, ніж у хаті на печі… Пам'ятаєш Заглядки? — раптом запитав він без усякого зв'язку з їх сьогоднішньою пригодою, і вона усміхнулася.
— А, Заглядки! А як же… Такі вечорниці були…
— Вечорниці на славу. Кузнецов це любив. Умів воювати і погуляти любив.
— Так молодий був.
— Молодий, ага. Двадцять чотири роки.
— Здається, недавно все було. А вже немає ні Кузнецова, і ще багато кого, — сумовито зітхнула Зоська.
— Хтозна, може, і нас скоро не буде.
— Ні, — мерзлякувато здригнулася Зоська. — Не хочеться про це думати. Не треба про це. Про інше треба.
— Це правильно, що про інше, — погодився Антон. — Та про що не говори, як не весели себе, а це в тобі сидить, наче присохло. Як хвороба якась.
— Шумить усе, — тихо сказала Зоська.
— Вітер довго шумітиме. Зате нас не чути. Заглушає.
— Все одно страшно: Тихіше треба.
— А нічого. Тут ніде нікого.
Обоє змовкли, дослухалися, та справді навколо були тихо, тільки надворі шумів у сіні вітер. Загорнуті в кожушок Зосьчині ноги почали трохи зігріватися, мокрувата тканина на тілі потроху тепліла, в норі набирався людський дух, і знемога солодкою хвилею почала огортати стомлене тіло дівчини.
— А знаєш, — сказав раптом Антон, і вона підняла непомітно стулені вії, хоча в абсолютній темряві все одно нічого не було видно. — Я пам'ятаю, як ти була одягнена… Там, у Заглядках. У синій сукні в горошок. Правильно?
— Правильно, — просто відказала Зоська. І сукенка в горошок, і той єдиний танець із ним під балалайку в хаті солдатки, коли Антон несподівано вихопив її з гурту дівчат і хвилин десять хвацько крутив по хаті, вона добре пам'ятала і зараз радісно здивувалася, що це саме згадав і він.
— А танцювала ти добре.
— Так і ти ж… Добрий танцюрист.
— Любив дівчат покрутити.
— А тепер не любиш?
— Тепер не до того. Тепер самого війна закрутила.
— Забулося… Звідки ти родом?
— Та я зі Східної. Борисов, місто таке, може, чула?
— Це за Мінськом, здається?
— За Мінськом. А ти місцева?
— Зі Скіделя. Двадцять вісім кілометрів од Гродно.
— Знаю. Ходив у вересні. Майже до Гродно дісталися. Бобики там нас шугонули. У Лососні. А ти з матір'ю жила?
— З мамою і старшою сестрою. Заміжньою. А шурина німці весною розстріляли.
— Добре, що вас не забрали. А мати й тепер там?
— Там, де ж їй ще бути? З весни не бачила, просто душа мліє. Як вона там?
— Треба побачитися. Туди ж ідеш? — запитав він і притих.
Зоська вся напружилася в пітьмі.
— А ти звідки знаєш?
— Знаю.
Часто дихаючи, Зоська примовкла, і він сказав як про щось само собою зрозуміле:
— Що ж ти — майже вдома будеш і матір не провідаєш? Так не годиться.
— Знаєш, не зовсім вдома. Та й інших справ багато.
— Ну, зрозуміло, надавали тобі завдань, треба виконувать. Але й про себе подумати не гріх, — сказав він і позіхнув. — У мене теж у Скіделі є знайомі. Колишній друг навіть.
— Живе там?
— Живе.
— Де, на якій вулиці? Може, я знаю?
— Ні, ти не знаєш. Він чоловік новий.
— Ну, нових я, звичайно, не знаю. Котрі приїхали в тридцять дев'ятому, ті не дуже знайомі. Я ж перед війною в Новогрудку вчилася.
— Я й кажу: не знаєш, — підтвердив Антон.
Зашурхотівши сіном, він повернувся набік і раптом поклав руку на її плече. Вона полохливо здригнулася, зробила спробу відсунутися, але відсуватися тут було нікуди.
— Не треба…
— Тепліше буде. А то ти в моєму кожушку, а мені…
— А тобі холодно?
