Піти й не повернутися - Василь Биков

Вона змовкла, і він обняв її за плечі. Від його великого і дужого тіла йшло приємне для неї тепло, і вона, притихши, завмерла під його рукою.

— Ти така малеча, — пошепки мовив він з відчутною ноткою лагідності в його басовитому голосі. Їй раптом стало смішно — ніхто її ніколи не звав малечею, була вона хоч і не високою на зріст, але міцненькою, спритною дівчинкою.

— Я не малеча, — сказала вона. — Я, знаєш, дужа.

— Та ну?

— Еге. Можу повалити. Навіть такого, як ти.

— Як я?

— Ну.

Мабуть, це було вже занадто, вона жартома перебільшувала свої можливості, але це тому, що відчувала загрозу, що йшла від нього, і старалася, хай невміло, якось захистити себе.

— Що, Дозорцев навчив? — зацікавлено запитав він. — Самбо?

— Еге. Самбо.

— Дивись ти! Ну й розвідниця!

— А Що? Хіба погано?

— Ні, чому ж? Ще коли б зброя. Але зброю, мабуть, не дали?

— Розвідникові не обов'язкова зброя. Краще хороші документи.

— Це правильно.

— А в тебе є документи? В мене якийсь аусвайс пошарпаний. Як би не влипнути з ним.

— Пошарпаний — це добре. Це краще, ніж новий.

— За аусвайсом я Аделаїда, зрозумів? — не без гонору повідомила Зоська. — А тебе як по документу?

— Так само: Антон Голубін.

— А хіба не замінили? Треба ж поміняти ім'я і прізвище.

— Навіщо міняти? У мене документ постійний, — він тихенько ворухнув ногою. — Револьвер системи наган.

— Ой! — здивувалася Зоська. — Як же це? А раптом перевірка?

— На випадок перевірки це більш надійно, ніж твій аусвайс.

Стримуючи дрижаки, Зоська насторожено стихла — те, що в Антона була зброя, їй не сподобалося. Навіщо зброя? Так би вони спокійно пробиралися путівцями, видаючи себе за селян з якого-небудь далекого села, на випадок затримки і обшуку — в кишенях нічого підозрілого, як і вчив Дозорцев. А тут — наган! Як би через цей наган не провалити завдання і не пропасти самим.

— А в штабі знають, що ти з наганом?

— Мені самому краще знати, з чим треба йти.

— Ой, я боюся…

— А ти не бійся. Ти мені довірся. Вже ми як-небудь, — сказав він жартома і, пригорнувши її за плечі, раптом поцілував біля скроні.

— Ой! Ти що?

— Нічого, нічого… Знаєш, після того, біля кухні, я місця собі не знаходив.

— Це чому ж? — з солодким передчуттям запитала Зоська.

— Тому. За тебе злякався.

— От дурненький. Ну чого ж ти? — лагідно сказала вона, мимоволі похилившись у сіні до його широких грудей. — Я ж не маленька. Вже ходила в Міхневичі. Пам'ятаєш, як там Стукачова повісили?

— Міхневичі що? Міхневичі тоді під рукою були. А тут кілометрів тридцять. Коли прямо.

— Так ти за мене злякався? — перепитала вона, посміхаючись у пітьмі. Це його зізнання здалося їй таким дивним і таким приємним, що вона захотіла почути його ще раз.

— Ну. А ти що… Вже нагрілася, — сказав він, усе міцніше охоплюючи її за плечі. Вона відчувала на своєму обличчі його розгарячіле дихання, серце її часто билося, трохи зігрітими пальцями вона тримала його дужі руки. Але він, настійливо, докладаючи зусиль, все більше горнеться до неї, руки його ковзнули під кожушок до її стегон і вона злякано крикнула:

— Ти що? Ану, припини! Геть руки! А то…

— Що?

— Кричати буду.

— Кричати?

— А ти думав?

— Ну що ж, — сказав він, подумавши, і раптом розняв у неї за спиною свої довгі руки. — Кричати не варто. Спати будемо.

Зоська принишкла, заспокоюючись од хвилинної тривоги, зручніше загорнулася полою кожушка.

— Ти про це не думай. Я не така.

— Гаразд, — сказав стомлено він. — Вважай, пожартував. Пожартувати ж можна?

— Можна, але треба знати як.

— А ти, видно, злюка.

— Нехай буду злюка.

— От уже не думав.

— Може, підеш один? Будь ласка. Плакати не буду.

— Ні, ще зачекаю, — не зразу сказав він і стих. Вона теж притихла, відчувши, що така розмова — це майже сварка, а сваритися з ним їй зовсім не хотілося.

Зарившись до самих плечей у сіно і дихаючи його трав'яним ароматом, Антон зробив вигляд, що засинає. Від Зоськи він трохи відсунувся, залишивши її у