Піти й не повернутися - Василь Биков

Рибак висякався і, не одразу попадаючи гудзиком у петлю, застебнув кожушок. Певно, уже нічого не зробиш — така його доля. Ненависна військова, що так його ошукала. Не маючи змоги вчинити інакше, Рибак одкинув гачок і, намагаючись подолати в собі розгубленість, ступив із вбиральні.

На порозі, нетерпляче виглядаючи його, стояв начальник поліції.

1970

Падав сніг.

Біла гущавина сніжинок навкоси летіла додолу, з тихим невпинним шерехтінням швидко засипаючи суху від морозу траву, руді зарості осоки на болоті. Гладенькими плямами ставали промерзлі водяні прогалини, які, щоб не лишати слідів, старанно обминала Зоська. Але таких прогалин у траві було чимало, поступово вона зрозуміла, що нікуди від них не дінешся на цьому моховитому болоті, й пішла навпростець, не вибираючи дороги. Подекуди вона неглибоко провалювалася у моховиння то однією, то обома ногами, однак до води не діставала: за останні кілька днів болото добре промерзло. Чи то від хуртовини, чи від швидкого наближення вечора болотяно-лісовий простір навколо ставав дедалі похмурішим, незатишним, супилося низьке небо, наповнюючи щемливою самотою і так неспокійну душу дівчини. Тільки-но вибравшись із заростів, Зоська вже разів зо три озирнулася: хоча позаду й ніде поблизу начебто не було нікого. Щоб якось позбутися поганих відчувань, вона зупинилася, огляділася, скинула з рук рукавички, змела ними з мокрих плечей сніг, струснула поділ спіднички. Та не минуло й хвилини, як сніг знову густо заліпив ворсу її плюшевого сачка, і вона подумала, що даремно тут обтрушуватися, краще поберегти рукавички, що й так промокли наскрізь і не гріли. Руки дедалі більше мерзли, надто коли вона переходила голі, без кущів, прогалини болота, де сильніше дув вітер і, здається, густіший падав сніг, який дуже шкодив їй у цій дорозі. Ті, що посилали її, сподівалися на чорну, без слідів, стежку, — ще дві години тому не було ніякого сніговію, земля лежала повсюди гола й промерзла, щоправда, дуже хмурилося холодне небо, а цієї осені воно майже завжди хмурилося.

А зараз оцей сніг…

Оглянувшись, Зоська побачила на білій купинястій траві помітні здалеку сліди своїх ніг, взутих у мокрі, дуже латані чоботи. Правда, разом із травою сніг засипав і сліди, і коли ця завірюха не перестане до ночі, то слідів, напевно, можна буде не дуже й боятися.

Гірше те, що вона заблудилася.

Зоська йшла, мабуть, із годину, але потрібного їй ліска все ще не було видно, довкола тяглися незнайомі замерзлі болота, на яких де-не-де росли чахлі покручені берізки, кущі лозняку та вільшняка. Тепер їй і не збагнути, як вона згубила стежку, може, проминула в кущах її черговий поворот, або та просто зникла під снігом. Зоська йшла навмання, без жодної певності, що йде правильно. Але запитати ні в кого тут, вона знала, що до найближчого села кілометрів вісім, село за річкою, до нього ще потрібно дійти. Зброї в неї не було ніякої, хоча зброю перед виходом можна було попросить у хлопців, та коли вона натякнула Дозорцеву, той заборонив категорично — в її справі краще було обходитися без зброї. Компаса їй теж не дали. Компас, можливо, допоміг би їй у дорозі, але на випадок чого викликав би підозру, а підозріння їй треба уникати. Правда, вона мала паспорт, німецький аусвайс, однак не дуже покладалася на цю тоненьку, з синіми печатками книжечку, виписану на якусь Аделаїду Августевич. Аусвайс був старий, пошарпаний, видно, не її першу з ним посилали із партизанської зони. Ім'я тієї жінки дуже подобалося Зосьці. Їй би таке ім'я.

А то Зося Норейко.

А проте кожному — своє.

Зосьці лише перейти б оце болото, перелізти на той бік річки і вибратися на Скідельський шлях — там починається знайома місцевість, там є люди, там би вона перепочила. Правда, вона розуміла, що там її підстерігають багато інших небезпек, та зараз їй здавалося, що тут страшніше. Вона майже перестала дивитися під ноги, де звично шурхотіла жорстка від морозу трава — її погляд спрямовувався вперед, у присмерки, що погустішали над болотом, в яких тьмяніли довкола безліч невиразних плям, нечітких смуг поодаль, якихось незрозумілих тіней. Здавалося, всюди, завмерши, стежать за нею болотяні привиди, може, вовки, а може, й недобрі люди. Та кожного разу, підійшовши ближче, вона бачила, що то тьмяніли в снігу високі купини папороті або кущі багна чи низенькі присипані снігом ялинки. Певно, ніхто й не міг бути в цей час на замерзлому болоті, проте, в міру того як темніло, невиразний загадковий страх все більше охоплював дівчину.

Вона уперто відганяла його геть, подумки лаяла себе за полохливість і все умовляла: ну чого ти боїшся, дурненька, що ж тут може бути страшного? Боятися доведеться там, де люди, дороги, варта, перевірка документів, поліція. Тут же кругом безлюдне болото, непогожий осінній вечір, сніг — усе хоча й малоприємне для перехожого, зате цілком безпечне. Чого тут боятися А проте, тут їй здавалося страшніше, ніж там, попереду, неподалік від сіл із вартою, патрулями, перевірками всіх чужих, підозрілих.

Вона зійшла на ледь помітний на болоті пагорбок, покритий неболотною, без крижаних плям травою, з рідкими заростями вільшняка, що безладно сірів на білій землі. Завірюха ніби порідшала, і хоч небо вгорі зробилося темнішим, ніж було досі, кущі стало видно далі, за ними, здається, сіріла стіна далекого лісу, і Зоська подумала: чи не там кінчається це болото? Вона пришвидшила крок, рішуче прямуючи через пагорбок поміж кущів, і раптом жахнулася: за кілька кроків од неї метнулося щось живе і, як здалося, величезне, і лише за мить, якось оволодівши собою, Зоська побачила неподалік зайця.