Зима у горах - Джон Вейн
Проте, звичайно, певні зміни відбулися. Роджер набагато менше часу проводив у каплиці. Він навідувався туди між рейсами підкинути в грубку палива, ночував там. Одного разу він спробував був натякнути, що міг би переїхати до Дженні в готель «Палас», щоб жити з нею відкрито, не ховаючись, але вона заборонила робити це. Де завдасть надто великих переживань дітям і суперечитиме історії, яку вона для них вигадала. Вклавши дітей спати, Дженні частенько просила доброзичливу покоївку прислухатись, чи вони не прокинулись, а сама їхала на машині на дві-три години в гори до Роджера в його монастир. Він мав задовольнятися цим; крім того, вони бачились по кілька разів щодня. Роджер завжди обідав з Дженні в готелі і разом з нею вечеряв після семигодинного рейсу. На той час вона вже вкладала дітей в ліжка, і в ці години — від сьомої з чвертю до десятої — вони з Роджером довше могли побути вдвох і поговорити без перешкод. Потім, якщо Мері й Робін спали й Дженні не почувалась надто втомленою, вона сідала в свою малолітражку, їхала слідом за жовтим автобусом до Лланкрвіса і залишалась у Роджера до півночі. І о було безладне життя, але воно тішило їх. Вони розуміли, що це тільки прелюдія до іншого, влаштованішого спільного життя, і було в цій прелюдії багато імпровізацій, які давали їм безмежну радість після довгих років одноманітного існування.
Так, то був чудовий, неповторний час. Іноді Роджер прокидався серед ночі, й у серце йому заповзала тривога, бо все, що відбувалося з ним, починало втрачати чіткість, бралося легким серпанком нереальності. Але він здебільшого жив, не замислюючись, радий, що нічого не змінюється, задоволений сьогоднішнім днем. Та зрештою їм нічого іншого і не лишалось, як чекати. Вони чекали, щоб Дік Шарп зробив черговий хід, чекали, щоб Джералд Твайфорд розпочав передбачені законом дії, чекали настання першого березня, яке мало гідно увінчати зусилля Медога.
Медог змушував Дженні працювати не підводячи голови, але сам працював ще більше. Треба було розіслати безліч листів, замовити місця в готелі, організувати обіди й вечері для представників усіляких організацій, дати інтерв’ю журналістам. Узяти участь у зустрічі зголошувалось дедалі більше кельтських поетів, ця зустріч наближалась, набирала остаточних обрисів. Було вже найнято зал муніципалітету, в місцевих газетах публікувались листи читачів «за» і «проти» проведення зустрічі, і Медог уже так мало приділяв уваги своїй роботі в конторі по продажу нерухомого майна, наче заохочував хазяїна вигнати його. Він раз у раз прибігав до готелю й одразу ж зникав, у його кишенях було напхом напхано телеграм і листів. Службовий персонал готелю, схильний на початку виявляти холодний скептицизм, поступово пройнявся усвідомленням важливості того, що відбувалося. Приклад показав сам адміністратор, який, схвально спостерігаючи за тим, скільки дорогих обідів і вечерь поглинають вибрані письменники, чиновники, журналісти, кореспонденти радіо і телебачення, зрозумів, що в руках У Медога цілком реальні гроші з фондів ЮНЕСКО.
Навіть Райанон, очі якої насмішкувато зблискували щоразу коли її погляд зупинявся на Роджері, не приховувала, Що й її захоплює загальне збудження. Роджер був вдячний їй за це, йому подобалося, що вона, на відміну від англійських дівчат, не розглядає зібрання поетів як щось середнє між гадючником і дитячим садком.
Так минали тижні. Стосунки у Роджера з Геретом були чудові, він навіть провів кілька неділь у будинку Герета разом з Дженні й дітьми. Все йшло аж надто добре. І це непокоїло. Так не буває. Повинно було трапитись щось погане.
Настав день, коли передчуття лиха посилилося так, що Роджер сказав Геретові: три наступні дні на автобусі його не буде.
— Справи? — спитав Герет, протираючи вітрове скло замшею.
— Атож. Необхідно поїхати в Лондон і подивитись, як там моя квартирка. Розумієте, кудись треба ж буде...
«Забрати Дженні й дітей» хотів додати він, але вчасно стримався. Обговорювати з Геретом цей бік свого життя він чомусь не міг. Його дружба з Геретом була справжньою й глибокою, але існувала вона ніби всередині якогось магічного кола, а поза його межами втрачала свою реальність. Тому Роджер так і не договорив, а Герет на знак згоди кивнув головою.
Ввечері Роджер порадився з Дженні. Квартира в Лондоні Не годилась для постійного проживання, однак мала дві великі спальні і тому всі вони могли якийсь час мешкати в ній, поки Роджер не знайде щось просторіше. Він пошукає кращої роботи, можливо, вони кудись виїдуть, попрацюють кілька років за кордоном. Лондон не приваблював їх: це не місце, де найкраще можна виховати дітей, а перед ними, зрештою, лежав цілий світ: Європа, Америка, Африка.
— Але під кінець ми повернемося сюди.
— Раніше, Дженні. Обіцяю тобі.
— Навіть якщо Джералд буде тут? — спитала вона.
— Його не буде. Він прагне грошей і влади. Північний Уельс його не втримає.
— Це так. А нас втримає, коли ми оселимось тут, правда?
— І це буде чудово,— Він поцілував її.
Наступного дня Роджер поїздом дістався до Лондона й на таксі — до своєї квартири. В ній надто довго ніхто не мешкав, вона була холодна й безлика, проте могла їм прислужитися. Вперше в житті оглядаючи її очима сімейного чоловіка, Роджер побачив як недоліки цього житла, так і його вигоди. Всі вони досить легко тут розмістяться.
Що ж до Лондона, то найбільше він вразив його якоюсь відірваністю від справжнього життя. Потворні вулиці, безбарвні юрби людей, що метушаться, наче сполохані привиди, несмачна їжа, повсюдний ерзац і підробка — все це мигтіло перед ним, немов швидкоплинні кадри на чорно-білому екрані. І не раз посеред квапливого річища вулиці він повертався думкою до гір, до блискучої рівнини моря, до диму над каміном Геретового будинку біля прямовисної стіни відвалу. Там звучала людська мова, а тут було невиразне бурмотіння.
І все ж він мусив укласти угоду з цим нереальним світом, відслужити свій короткочасний термін, перш
