Зима у горах - Джон Вейн

шампанського, наче доводячи, що з шлунком принаймні у нього все гаразд,-Я здоровий, Медогу. Занедужала моя щаслива доля.

—     Може, розкажете? — спитав Медог,— Дуже хотілось би почути, що у вас скоїлось.

—     Негарно псувати вам свято, хоч я й не знаю, з якого воно приводу.

—     Та, пусте,— заспокоїв Медог.— Щиро кажучи, мені страшенно поталанило, але про мої справи поговоримо потім. Або й зовсім не будемо говорити... Мені прикро бачити вас таким пригніченим.

—     Я кохаю Дженні Грейфілд,— промовив Роджер. Він збирався сказати «Дженні Твайфорд», але в останню мить язик не повернувся сказати так. Медог, який знав Дженні лише за її подружнім прізвищем, спантеличено подивився на Роджера,— Дружину цієї сволоти Джералда Твайфорда,— пояснив Роджер.

—     А він сволота?

—     Я завжди так вважав.

—     Його друзі мені не подобаються,— сказав Медог.— Але дружина його завжди здавалася мені дуже розумною й милою.

—     Вона і розумна, і мила.

—     І ви її кохаєте? — обережно спитав Медог.

Кохаю і до сьогоднішнього вечора думав, що й вона мене кохає. Вона збиралася кинути свого чоловіка, якого зневажає. Більше того, навіть втекла з дому, відвезла дітей до матері, щоб хоч трохи розв’язати собі руки, й перебралась до мене. Але раптом злякалась. І не просто злякалась, а знетямилася від страху. Вона тепер думає тільки про своїх дітей, що їх треба відвезти додому, чимскоріше повернути до нормального життя з батьками. І що сама вона повинна о лишити всі оті безглузді химери про щастя і, з ошийником на шиї, повернутися назад на кухню, де їй і належить бути.

—     А чому вона думає саме так? — спитав Медог, вивчаючи ніжку свого келиха.

—     Не знаю. Мабуть, через те, що я виявився не на рівні.

Я не зумів зробити так, щоб вона повірила в свої сили, пройнялася рішучістю пережити пекло розлучення й день  День терпляче пояснювати дітям, що у них новий татко.

У того вгодованого кабана всі козирі на руках, і він з них скористається. І не тому, що справді хоче повернути її, а тому, що не любить програвати.

Отже, вона повертається до нього?

—     Повернеться, якщо я не зумію допомогти їй пережити цей критичний період. А в мене немає ніяких шансів. Розумієте, в порівнянні з цим Твайфордом я у вкрай невигідному становищі. У нього теплий, затишний дім, який так і чекає, щоб прийняти в своє лоно нещасних, занедбаних дітей і невдячну дружину. Я ж не маю нічого, крім каплиці в горах, по якій гуляють протяги. Аж он як привабливо. Якби Дженні була вісімнадцятирічне дівчисько, що повстало проти респектабельного дому й запрагло волі й богемного життя, тоді, певно, перевага була б на моєму боці. Але вона жінка з двома дітьми, Медогу. Вона намостила собі гніздо й заходилась викохувати в ньому своїх пташат. Я не можу витягти її звідти, не давши їй іншого гнізда. Каплиця для цього не підходить, і минуть місяці, перш ніж я зможу запропонувати їй щось пристойне, навіть якщо плюну на все, чим тут займаюся, зраджу завтра Герета й весь час присвячу влаштуванню Дженні. Ось так вона себе почуває, і це виводить її з душевної рівноваги, руйнує її віру в мене і в те, що я можу для неї зробити. Це щось глибинне, непередаване, прояв тваринної природи людини, інстинкт самки-годувальниці, і тут я приречений на поразку... Та що з вами таке?

Медог почав розхитуватись на стільці. Вираз його обличчя знову став такий, як і тоді, коли він танцював матроський танок біля готелю «Палас».

—     Та поясніть же, нарешті, в чому річ! — різко проказав Роджер.

Медог підвівся, підійшов до стойки і схопив пляшку з шампанським. Налив трохи в келих Маріо, потім повернувся до столика й наповнив келих Роджера і свій. Пляшка спорожніла, і він побожно поставив її біля себе.

—     Пийте,— сказав він,— Ваші нещастя скінчилися.

—     Хіба ж випивка може...

—     Пийте! — з притиском повторив Медог.

Якісь нотки в його голосі змусили Роджера підкоритись, і з кволим вогником надії, що зажеврів у його серці, він випив шампанське до дна. Потім обидва поставили порожні келихи й глянули один на одного.

—     То що? — спитав Роджер.

Просто я знаю,— сказав Медог,— як розв’язати що вашу проблему.— Він щиглем збив уявну порошинку з рукава свого пожмаканого синього костюма.— Пам’ятаєте,— провадив він далі, я вам казав, що навесні у нас тут відбудеться зустріч кельтських поетів, які читатимуть свої твори перед, скажемо прямо, дуже прихильною і вдячною аудиторією. Я очолюю цю справу і маю їх приймати. Досі з таким розмахом тут нічого подібного не проводилося. Зберуться валлійські, бретонські, корнуельські й ірландські поети, так-так, і навіть шотландські, які пишуть гельською мовою, якщо нам пощастить знайти хоч одного такого.

—     Дуже цікаво, сказав Роджер.— Але мені з думок чомусь не йде Дженні.

—     І мені. То будуть великі читання. Почнуться вони в п’ятницю, в другій половині дня, й закінчаться в неділю ввечері. З'їдуться поети, критики, вчені, в пошуках вартих уваги новин прибуде гурт журналістів з газет, люди з радіо і телебачення. Отак. А тепер ми підійшли й до Дженні. Я досить добре знаю її, мені відомо, що вона беручка, здібна і освічена дівчина, обізнана в таких справах. Гадаю, вона не знає жодної кельтської мови, але певен — розбереться, що й до чого. Якщо вона стане моїм помічником, мені не доведеться кожні п’ять хвилин відволікатись і розтлумачувати їй, що треба робити й про що подбати.

—     Вашим помічником?

—     Якщо виконуватиме всю секретарську роботу, пов’язану із зустріччю поетів, сказав Медог.— І називатиметься її посада... він на мить замислився: — Координатор.

Але поясніть, будь ласка, яким чином перебування в званні «координатор» допоможе порятувати її з безвихідного становища, в якому вона