Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
— Він на цілу голову вищий за мене, — сказав Анрі Наварра, — Та що з того? Високий чоловік має наді мною лиш ту перевагу, що може діставати ковбаси, підвішені під стелею, ото й усе. — А сам подумав: «Хоче, щоб я вбив його брата-вертуна. Чи не тому, що він не вищий за мене? От і добери тут діла!»
Нараз за дверима зачовгали ноги, забряжчала зброя, двері розчинились, на порозі став один з Гізових офіцерів і оголосив, що герцог іде до короля. Офіцер не попросив у його величності аудієнції для свого пана, ні. Тут вирішував сам герцог. Він навіть примусив короля Франції чекати, і той устиг сховати свого кузена Наварру за завісою:
— Послухаєш, що він наважиться запропонувати королю. А як він зніме на мене руку…
— Він може й штрикнути шпагою крізь завісу. Краще я вийду раніш і теж докину кілька слів.
Та ось уже надійшов третій Анрі, з дому Гізів. Голосна команда, знаки пошани, бучна поява. Король Анрі, чи Генріх, Третій сидів за письмовим столом, закутавшись у хутра. Анрі Наварра підглядав крізь завісу.
Герцог не скинув капелюха й навіть не вдав, ніби хоче схилити коліна перед королем. Він сказав:
— Погода якраз для полювання. Їдьмо, величносте.
Король гучно прокашлявся. То був знак для схованого кузена: «Ось тобі й викрадення!» А герцогові відповів:
— Звичайно, друже мій, але видно, що у вас нема парламенту і вам не треба писати указів тому парламентові, коли він відмовляється підтвердити своїм протоколом докази монаршої ласки, які нам завгодно було комусь явити.
Герцог відповів гостро:
— Парламент має рацію. Бо ваші дарчі грамоти збагачують придворних, а народ пропадає в злиднях.
— Те саме казали ще за мого брата Карла. Чи той народ коли ще щось робить, чи тільки пропадає в злиднях? — спитав король не без задньої думки, і герцог повівся саме так, як він чекав. Розкричався, як справжній трибун, і посипав великими числами та гучними словами. А коли вже не знав, що казати далі, спохмурнілий король промовив зі свого хутра, ледве ворушачи товстими губами:
— Бач, Гізе, саме задля цього я й прийняв тебе наодинці, без свідків, бо думав, що при людях ти побоїшся говорити так відверто.
— А кого мені боятися? — спитав герцог, набундючившись і широко розставивши ноги. Запропоноване крісло він відіпхнув. — Хто з нас насправді очолює Лігу?
— Ти! — радо запевнив його король. Але в цій відповіді герцог вчув щось таке, що викликало в ньому презирство. І він кинув:
— Ви, звісно, король, але вельможності в вас нема ні крихти, і тому ви довго королем не будете. Я… — Він затнувся, ще раз вигукнув: — Я… — І ледве стримався, щоб не сказати: «Я сам стану королем!»
А король, замість присадити зухвальця, ще під'юджував його. Схований за завісою кузен насилу міг стерпіти таку зневагу до королівського роду. Того роду, до якого належав і він сам, нехай тільки в двадцять першому коліні. І він поворушив завісою, щоб Гіз помітив його. Та Гіз нічого не побачив: він думав лиш про те, як іще принизити короля.
— Ви король тільки для своїх любчиків, — заявив він гостро. — Але і їх у вас поменшає, коли поменшає грошей. Врешті-решт ви заб'єтеся в найдальший закуток свого королівства — без любчиків, без грошей і навіть… без крові в жилах..
Аж тоді короля затрусило зі страху. Голова його сховалась у хутро, і кузен за своєю завісою подумав уже, що зараз Валуа осунеться під стіл. Та він кволо попросив:
— Кажи далі!
Цього було забагато навіть для такої твердошкурої людини, як Гіз. Він урвав короля, повернувся й ступив до крісла, яке був відіпхнув. «Кажи далі!» — буркнув він сам до себе королеві слова й знизав плечима. За завісою те було добре чути, бо крісло й герцог стояли близенько, і в схованого свідка аж сльози виступили на очах. Цей нахаба з надміром крові в жилах, почувши за собою зграю черні, без ніякого права, без ніякої заслуги, сміє корчити перед королем великого героя, сміє погрожувати королю, що з нього витече крізь шкіру вся кров, як із його брата. Ну що це за світ! І Анрі Наварра, рвучко відслонивши завісу, вийшов із-за неї з голою шпагою в руці.
— Я міг би вгородити її тобі в спину, і ти це заробив.
— Ого! — вигукнув Гіз. — То це пастка! Тепер я розумію, чому Валуа просив: «Кажи далі», хоч я йому не дифірамби співав. А я прийшов сюди, — провадив високий, дужий герцог, непомітно відступаючи до дверей, — я прийшов сюди як вірний слуга короля, щоб своїми щирими словами врятувати його й королівство. Шпаги я з собою не взяв, не вийму й кинджала — не принижусь до цього.
Насправді він, мабуть, забув і кинджала, бо вже підняв руки, щоб плеснути в долоні. За мить до покою напхалось би повно його охоронців. Та Анрі Наварра спинив його.
— Анрі Гізе! — гукнув він. — Це ж гра. «Вбивство Цезаря». Пам'ятаєш, у школі? Ми з тобою вдавали змовників.
— Кинь блазнювати, — сердито відказав Гіз. Насправді ж він був радий викрутитись у такий спосіб. Бо він, коли не звернути всього на жарт, уже наговорив і зробив досить, щоб звинуватити його в державній зраді. Обличчя короля зненацька набрало страшного виразу, він підхопивсь і випростався, як державець-суддя.
— Ось Цезар! — гукнув Анрі Наварра, увійшовши в роль. — Бий його!
Гіз і справді відразу кинувсь уперед — але гепнувся додолу, бо його спільник підставив йому ногу. Анрі Наварра вмить сів йому на шию, не даючи встати, й патетично спитав, як вимагала роль:
— Ваша величносте, що зробити з тим, хто образив вас?
— Відріж йому голову! — в