Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
Свобода совісті? Боронь боже! Зате ж і ніяких податків, ніякої орендної плати, взагалі ніякого здирства: ні народ, ні особливо духівництво не повинні платити королю нічого. Це й об'єднує їх. Духівництво залишить собі державну подать, яку воно заборгувало, а народові буде дозволено грабувати будинки й палаци всіх гугенотів і поміркованих — а цих останніх треба вимордувати до ноги передусім! Буше переконував своїх слухачів не жаліти й вельмож, навіть найбільших, і сипав досить прозорими натяками на самого короля — таємного протестанта, поміркованого й зрадника. Разом із жаданою кривавою купіллю проповідник змальовував їм і скарби Лувру, як вони йому уявлялись. А захоплених тими картинами слухачів він без переходу кидав у холодні обійми жаху, лякаючи переслідуваннями. Мовляв, народові й усьому народному загрожує страшна небезпека: його хочуть віддати на поталу таємним силам, що завзялись вигубити його. Далі полилась ревна, розпачлива молитва: так моляться тільки в хвилину найтяжчої скрути. Натовп голосно підхопив ту молитву. А над ним уже висіла густа хмара випарів жадоби, страху, захвату й ненависті.
Анрі вдихав ті смердючі випари, і не так розум, як чуття підказували йому, яка гидота діється тут. А то б його врешті й самого захопила ця ненависть. Повалити владу, що сидить у Луврі, розграбувати самий палац, вирізати всіх: панів і паній, варту, челядь, — про все це він мріяв і сам, ще тоді, коли прагнув утекти й повернутися з чужоземними найманцями. Відтоді минуло кілька років, і він майже забув усе. А тут у церкві те почуття ожило, яскраве, як давніш. Він наново зрозумів, що принижений і ображений мститься без пощади. «А в мене причин більше, ніж у них усіх. Мені вбили матір, потім пана адмірала, потім усіх моїх друзів, вісім десятків дворян, учителя, останнього посланця моєї матері, королеви. А тих, хто зостався живий, укрила ганьба, і сам я мушу зносити полон, постійну небезпеку, щоденний глум. Усе це я знаю. І помститись я твердо вирішив, тільки весь час відкладав та обмірковував свою помсту. А час минає — і ненависть теж.
Ні, вона не минає, вона тільки робиться сумнівною. Я живу з ними, ми граємо у м'яча, спимо з тими самими жінками. Пані Катрін запропонувала мені угоду; чи й справді вона отруїла мою матір? Д'Анжу у Варфоломіївську ніч радий був би спровадити зі світу й мене, а тепер, ставши королем, він мене захищає. Гіз зробився моїм щирим приятелем, і якось аж віри не йметься, що це він ударив пана адмірала, вже мертвого, ногою в обличчя. А проте — це правда. Вони зробили все це, таки зробили. Вся річ у тому, що я їх знаю, а вони мене ні. І не заперечуватиму, що я люблю їх за це — люблю до певної міри. Вороги можуть тішити нас так само, як кохані. А я мушу стерегтися їх — і тому близько знатися з ними».
Так виправдовував він себе, своє вагання, свою терплячість і відмежовувався від народу, що його Буше навчав сліпо задовольняти свої жадання. А втім, Буше ще не скінчив своєї розпачливої молитви, як Анрі вже впорався з усім, що наринало на його душу. Життя минуще, мистецтво тривке. Думки пролітають блискавками, та як збагнути, коли настав час несхибної дії?
Буше з'ясував народові, що вся державна система злочинна, зате бог послав їм справжнього проводиря! Онде він стоїть! І всі, обернувшись до нього, попадали на коліна, надто ті, на кому тяжіла підозра поміркованості. А Гіз сміливо, зухвало звів очі вгору, до бога. На герцогові був срібний бойовий обладунок, немовби вдарити на королівську владу малося оце зараз, і охоронці його бряжчали крицею. Звичайно, тут не бракувало шпигів королеви-матері, і вони вже біжать донести їй про все, змалювати герцога Лотарінгського бозна-яким грізним. Треба дуже близько зійтися з ним, аж тоді збагнеш, що він тільки хвальковитий забіяка Голіаф, а до того ж рогоносець. Треба стати його другом, тоді знатимеш йому справжню ціну і навіть почуватимеш до нього приязнь. «І оцього-от я ненавиджу? Так, звісно. Але що таке ненависть?»
Тим часом проповідь скінчилась, і алебардники повипихали з церкви простий народ; зосталися тільки люди шановні і впливові, паризькі магістратські радники, найбагатші громадяни й найвідоміші в народі священики на чолі з паном архієпископом. Той засвідчив, що устами отця Буше промовляв небесний гнів. Адже розпуста при дворі перейшла вже всякі межі; і архієпископ змалював ту прилюдну безсоромну виставу, що її влаштував у Дуврі король зі своїми хлопцями-любчиками, а жінок-християнок змусили дивитись на неї. Слухачі обурено загомоніли. Але хтось поруч Анрі, який стояв далеко позаду, під той гомін сказав: «Таж архієпископ сам спить із рідною сестрою».
Анрі мимохіть засміявся — власне, не з цього окремого факту, а з усієї комедії, що тут відбувалася.
Проте комедія незабаром повернула на поважне, бо один із значніших городян, голова рахункової палати, почав розповідати про фінансовий стан королівства. Той стан був невтішний; та що це ні для кого не було таємницею, всі тим гучніш висловили обурення. Адже, по-справжньому обурюватись можна тільки в гурті й тільки вже відомими речами. Щось нове доходить до людей не зразу; швидше впливає те, що всі давно знали, тільки боялись висловити. Сто тисяч екю на рік коштують державі самі королівські собаки, мавпи й папуги; та це ще дрібничка проти страхітних сум, які поглинає кодло його любчиків. А одному з них навіть доручено керувати фінансами! Промовець оголосив це на всю церкву, ще й додав: «У наш час дозволено все, тільки казати правду не дозволяють». Та що сам він насмілився тут якраз на це, всім відразу здалося, що збори їхні бозна-які важливі, що це вже починається великий переворот і що вони стоять у самому осередді подій.
Голова рахункової палати
