Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

Ми подрімали в кріслах, щось переїли, забрали речі, і ось перед нами синій поїзд, в якому чисто, тепло й затишно, де ми маємо купейні місця, де сніжно-білі фіранки і така ж постіль, де можна до провідниці говорити українською мовою, де на підлозі м’які килимові доріжки і де нарешті відчуваєш себе людиною. Тут уже подавали чудовий солодкий чай, а поїздом ходили з корзинами продавці, пропонуючи кефір, булочки й пиріжки, але ми пішли у вагон-ресторан і спокійно, не кваплячись, повечеряли. Потім ми стояли в тамбурі, і Лариса вперше за весь час попросила в мене сигарету. Ми курили, нарешті вона всміхнулася мені тією колишньою таємничою всмішкою і сказала:

— Нє, це все-таки чудово, що я вибрала в супровідники тебе!

Потім подумала хвильку, пихкнула димом і додала:

— Це був якийсь жах! Мандрівка в пітьму! Вже не зберу в собі сили, щоб поїхати туди вдруге... О, ні!

Я подивився на неї здивовано! “А Артур?” — хотілося запитати. Але вона дивилася не на мене, а на вагонну шибку, по якій повільно повзло випущене нею пасемко диму.

Через який час мені прийшов лист від Артура, в який було вкладено цидулу до його батьків з проханням переслати її — це означало, що Артур бажав, аби його листа до мене знав тільки я, виключаючи, звичайно, цензорів, які ті послання читали. Лист написано трохи езопівською мовою, а що він має значення для цих записок, переписую його сюди повністю.

Дорогий друже!

Був непомірно радий бачити тебе й супроводжуючу тебе особу, хоч нам доля дала тільки перекинутися поглядами, але для мене це було велике свято, з нагоди якого я випив з друзями кави. Доброї чорної кави, що так божественно пахне. Шкодую, що ми останнім часом так мало спілкувалися — винувата в тому була особа. Вона дивна, і я її й досі до кінця не розумію; часом мені здавалося, що вона хотіла, аби наша з тобою приязнь зникла, і, здається, того на якийсь час досягла. Знаю, що для тебе вона багато значить, але не впевнений, що ти багато значиш для неї. Так само як і я. Хотіла створити видимість, що ми з нею близькі, але ми з нею близькі не були. Часом мені думалося, що вона маневрувала між мною і тобою з елементарного кокетства, яке в неї надзвичайно розвинене. Чи могли бути сумніви глибші, про які тобі колись казав? (Йдеться про сумніви, чи не була вона донощицею — примітка автора записок). Не знаю. Значною мірою я тоді наш розмир інсценізував, і то через те, що мене її нещира увага почала гнітити. Я побачив вас разом, і в мене защеміло серце. Не з ревного почуття, а через те, що згадав наші юнацькі радощі. Які ми були наївні, дурненькі, але це, можливо, наше щастя, що ми такі були. Життя ж примушує людину ставати дорослою, а ставати дорослим — це байдужішати. Всім уготовано таку долю, але трагедії з того робити не варто, бо це, можливо, одна із конечностей існування. Не знаю певно, наскільки тобі особа ввійшла у почуття. Коли надто сильно, не стримуй себе, а коли ні — стримуй. Я себе стримував і, здається, мав рацію. Не знаю, чи це нормально, коли людина хоче, щоб нею захоплювалися всі, кого вона знає, але я тієї риси не засуджую, хоч сам, за природою своєю, до полігамії не здатний. Здається, особа страждала, бачачи це, але я волів на її вереди не піддаватися. Чому не поговорив про це відверто з тобою раніше? Очевидно, тому, що був дурний, вибач за це. Скажу до речі, в багатьох важливих речах особа вела себе пристойно. Але в неї надто бурхлива фантазія і для самозабезпеки (психологічної, звичайно) ліпше не бути жертвою її фантазій. Але як би там не було, ваш візит мене схвилював і дав багато доброї радості; тут я не кривлю душею. В моїх умовах добре мати когось, про кого можна мріяти, але для того не маю ніякісіньких підстав і хочу, щоб ти про це знав. Решту вирішуй сам, бо такі речі — прерогатива власного “я”. Моє ж “я” при цьому спокійне, бо я особою захопитись у такій мірі, в якій того бажала вона, не зміг. Добра тобі і щастя! Листа до батьків перешли. Книги, послані тобою, читаємо усі разом, фантастику теж. Але маємо відомості, що присилати нам книжок не буде вільно — про це уже сповістили. Дуже жаль, але що вдієш, “вчуся задовольнятися тим, що мені дано”. Хто це сказав, не пам’ятаю, але сказав здорово.

Вітаю тебе сердечно і ще раз дякую.

Оце такий лист. Я його перечитав кілька разів, і мені стало прикро. Здається, наш візит, замість возрадувати, став йому випробуванням, чи ж мало йому випробувань? З другого боку, він підтвердив те, що я й сам думав про Ларису. За час поїздки ми з нею дуже зблизилися, але я не мав права трактувати її більше, як друга чи сестру,— це вже було для мене виключене; зрештою, й підстав вона для того мені не давала. Але те, що вона і з Артуром вела себе точно так, як і зі мною, іритувало. Коли відкинути звинувачення у кокетстві, яке й мені колись приходило на думку, її поведінку можна було пояснити тільки в один спосіб: дівчина хотіла зберегти з нами дружбу, але сексуальний елемент із неї виключити,— до речі, й ця