Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

Жінка була на місці, знову пустила нас до себе, але мала якісь справи, бо вийшла. Ми мовчки сиділи біля грубки і грілися. Мене почало хилити на сон, грубка перед очима росла, і мені навіть здалося, що то моя колишня піч, біля якої працював кочегаром. Зайшла жінка із відром вугілля й почала закидати його в буржуйку.

— Жрёть топліво, а тепла мало,— сказала вона.— Скоро пересменка.

Я спитав, чи і її має хтось змінити.

— У меня пересмєнкі нет,— відповіла вона.— Я сама тут работаю.

Я спитав, чи бувають вільновідпущені з політичних?

— Нет,— відказала жінка.— У них строгій режим.

І ось ми знову тупцюємо по дорозі. Почали підходити якісь люди й зупинялися, збиваючись у юрбу. Подібна юрба збилася й по той бік. Вийшло двоє автоматників й кілька солдатів. Солдати почали зачиняти дротяні ворота, що перегороджували дорогу. Приїхала машина, шофер просив пропустити його, але на нього уваги не звернули. Автоматник відтіснив нас далі від дротяних воріт, другий відігнав людей з другого боку. З такої віддалі перемовитися з Артуром ми знову-таки не могли, очевидно, все тут було враховано. Чекали хвилин з п’ятнадцять. Зрештою відчинилися ворота із робочої зони, і з них пішла вилаштована юрба абсолютно однакових, одягнених у сірі роби й бушлати людей. На головах стриміли якісь замизкані подоби шапок, люди йшли колоною, поверталися в наш бік, дехто кричав, питаючи, до кого приїхали. Більшість ішла мовчки: знужденілі, із виснаженими обличчями, але лиця до нас повертали, ніби хотіли пізнати своїх, а може, просто милуючись Ларисою. Йшли і йшли, і здавалося, не буде краю тому ходові. Було таке враження, ніби це не люди з цього світу, а якийсь епізод із фантастичного фільму. Зрештою колона пройшла, пробігали ще окремі постаті, що запізнилися,— Артура з ними бути не могло, отож ми й дивилися на них, як на чужих. Якийсь час на переході не було нікого, ворота зачинилися — ми німо чекали. І от знову порозчинялися ворота, і ніби та сама юрба пішла у зворотний бік: такі ж сірі люди й у такі ж лахи вдягнені. Але ми стрепенулися — десь між них мав бути Артур.

— До кого? — крикнув якийсь чоловік.

Я гукнув Артурове прізвіще.

— Йде далі! — гукнув мені вже інший.

Ми ледве розрізнили серед тих людей Артура, він підвів на привітання руку, а Лариса аж затанцювала від збудження, махаючи йому. Я теж махав, Артур ішов з розвернутим до нас обличчям і невідривно дивився, всміхаючись, а коли минув нас, весь час обертався. Зрештою востаннє змахнув рукою і сховався за розчиненими ворітьми. Ми перечекали, поки пройдуть усі, поки розсунули дротяну загорожу — автоматники пішли, а машини, завівши мотори, поїхали.

— Все! — сказала Лариса, і я побачив у неї на очах непросохлі сльози.

— Тут є готелик,— сказав я,— але до нього задалеко йти. Підемо в готель чи на станцію?

— А чого в готель?

— Ну, може, наморилася,— сказав я.

— Ні, додому! — мовила вона якось безпомічно.— Я хочу додому!

— Гаразд,— згодився я.— Все одно більше нічого тут не побачимо.

До Потьми дісталися без пригод. Навпроти нас сиділа жінка з дитиною-підлітком, які говорили українською мовою; жінка, очевидно була селянка. Я зрадів, що зустрів земляків, і спитав, звідкіля вони.

— З Молдавії,— відказала жінка.— Їздили її батька провідувати.

— А багато вас там, українців?

— Нє, ми не українці,— сказала жінка.— Ми хохли.

Я спробував їй роз’яснити, що “хохли” — це російська зневажлива назва українців, але жінка моїх резонів не сприйняла і замовкла. Я замовк і собі. Лариса дрімала, поклавши мені голову на плече, а я дивився в сутінки, які обплітали концтабори: паркани, сторожові вишки, бараки, якісь будиночки, де вже горіло світло; сутінки були сірі, драглисті; здавалося, вся ця дивна, обплетена колючим дротом земля потопає в сутінках недаремно, бо сама їх творить. Пливе від незугарних забудов, колючого дроту, вишок, солдатів з автоматами, сірих людей, які зупинилися й дивляться на поїзд порожніми очима пітьми. Ми ж повільно сунулись у тих сутінках, як вуж-полоз, вилазили з цього сутінкового, теменного світу, а потопали у тьмі ще густішій. І здалося мені, що ця пітьма жива, бо вона наповнена сотнями, тисячами, а може, й десятками тисяч стражденних людей, які її чекають, щоб почати у ній будувати примарні замки власних мрій та сподівань. Я думав про те, що в’язнями тут не тільки ті, кого стережуть, але й ті, хто стереже,— вони, може, більшою мірою в’язні: солдати чинять те, що їм наказують, мимовільно, а обслуга зачинила себе в тюрми самохітно. І все це сплетено в один вузол колючим дротом, безліччю дроту — якась безконечна й химерна мережа з дощок, дроту і цегли, між якої, як мухи в павутині, снують люди-тіні. Весь цей світ ніби пригашений, поринутий у пітьму навіть удень, бо на всіх накладено печатку тьми, навіть на вільних людей, котрі тут живуть і не служать у таборах. Бо й вони обплетені тим-таки дротом, бо й вони мусять пристосовуватися до законів пітьми та й живуть завдяки пітьмі. І всі ці люди в одностроях, чи робах, чи в тільниках, чи в іншій, “вільнішій”, одежі мусять коритися якійсь диявольській силі й волі — гігантському сірому спрутові, який