Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко

— …Я також не хочу дихати нафтою! О, красно дякую! Тільки треба вікна одчинити. Ідіть, ідіть, я сама поодчиняю, я наробила, я й мушу поправити. Прошу, прошу, виходьте! Швидко, швидко! О-ля-ля! От тобі й чай! О-ля-ля!

Ми вийшли, а Емма лишилась ще на якусь пару хвилин. Догнала вона нас уже на сходах, задихана від швидкої ходи, ще більш піднята. Схопивши Дієго під руку, вона потягла його зо всіх сил уперед, сміючись і дуріючи так, що навіть він запротестував.

— О-ля-ля! — якось безглуздо повторяла вона, ще дужче регочучись від того, що їй це забороняли.

Будинок, де жив Паблес, був якийсь безконечно-довгий, і коридор здававсь тунелем.

— Це щось безкрає! — весь час обурювалась Емма, кудись страшно поспішаючи. — Ми ніколи, здається, не вийдемо з його, з цього проклятого коридора. Швидше, Дієго! Ви йдете так, як осли в Італії!

Нарешті ми вийшли. Пам'ятаю — виходячи, я почув позад себе в тунелі-коридорі якийсь невиразний крик, але не звернув на його уваги, — дім був повний художників, ішла, мабуть, якась друга компанія й кричала так само, як ми.

Але не встигли ми дійти до воріт, як за нами вмить почувся зойк і крик:

— Сюди! Сюди! Горимо! Пожар!!

Ми всі, мов по команді, круто повернулись і обвели очима будинок: в самому кутку, на другому поверсі його, з вікна якоїсь робітні бурими пасмами й клубами помалу тягнувся дим. Він так поволі це робив, що якось аж дивно було чути з його приводу цей жахливий, виючий крик за негайною поміччю.

Раптом Дієго кинув об землю своїм чепурним прутиком і, крикнувши фальцетом: «Ай, моє ательє!!» — прожогом кинувся в двері коридора. Ми ж троє так і застигли на місці: вікно, з якого валив дим, було в тому кінці, де й Дієгова робітня, це горіло у його!

«Нафта… Машинка…» — мигнуло у мене.

Я глянув на Емму. Вона стояла з поширеними очима й щось швидко, майже божевільно шепотіла синіми губами.

З будинку раптом почали вилітати люди. Вони з такою прожогливістю це робили, що, здавалось, там десь стояв якийсь велетень, набирав їх жменями й якомога швидше викидав одного за другим. Вилетівши, кожний з них, як одурілий, починав крутитись на одному місці й, задравши голову, дивитись вгору. Забачивши дим, вони немов заспокоюватись і кидались розпитувати одне одного.

Хутко біля входу й під вікнами, з яких ішов дим, метушилась людська комашня, виповнюючи подвір’я безглуздим криком, стогоном, гомоном десятків зляканих різномовних голосів. Звідкись узялась драбина, котру тяг чоловік без піджака, кричачи щось на якійсь нікому не зрозумілій мові й сердячись, що його не розуміють. Бігала для чогось туди й сюди консьєржка з ключами й відром у руках. З вікон сусідніх будинків визирали голови, здіймаючись одна над одною, як в театрі.

А дим усе побільшувався, прибираючи різні кольори — то зеленявий, то рудий, то з підозрілими червоними плямами. Щодалі, то він ставав густіший, серйозніший, немов його вивів з апатії цей крик і зойк людей.

Ми автоматично посувались все ближче та ближче до місця пожежі. Коло нас хвилювалась купка англійців, але я не слухав, що вони балакали. Раптом хтось серед них сердито крикнув по-французькому:

— Та кажу ж вам, що у Паблеса горить! У іспанця, на другому поверсі, а ви на четвертому…

Я так і кинувся: до цього часу я якось не вірив, що це дійсно у Паблеса. Справді, то було його вікно. Тут я проти волі знов подивився на Емму. Вона вся виразно нервово трусилася і, було помітно, напружувала всі сили, щоб здержати це дрижання, — кусала губи, глибоко зітхала, вирівнювалась. Але ніщо не помагало. Помітивши, що я дивлюсь на неї, вона криво й розгублено посміхнулася. І зараз же забула про мене, — очі її десь поза її волею тягнулись до диму. І тільки, ніби на мент прокидаючись, вона прудко-гостро зиркала на Олафа. Зиркнувши, в той же мент одверталась. Мене це здивувало, й я за нею глянув на його. Глянув і також же швидше одвів очі вбік.

Чого я одвів, я б сам не сказав у перший момент. Але, глянувши вдруге, я міг уже сказати: Олаф таким ще ні разу не був при мені. Щось жальке, винувате, боязке було в його лиці, такому раз у раз спокійно-твердому, уважному, сильному. Погляд був непокійний, злодійкуватий, навіть самі очі стали ніби менші, чудно-блискучі. Я одразу догадався: Дієгова ж картина горить! Конкурсу не буде!

Піймавши на собі мій погляд, Олаф швидко одвернувся.

— От яка неприємна історія вийшла! — пробурмотів він і стиснув плечима. — Страшенно неприємна! Це, розуміється, не у Паблеса, але все-таки.

Я мовчав. Емма чудно зиркнула на Стефензона й провела язиком по губах, — їй, певно, сохло в роті.

Гамір розростався. Дим ставав густіший й густіший. Раптом з його вихопилась червона смуга й лизнула стіну.

— Вогонь, вогонь! Уже вогонь! — почулись побільшені крики, неначе всі сподівались, що його не буде.

За першою смугою, насмілівши, потягнулись другі. Я згадав наш вираз по селах — «пустити червоного півня». Смуги страшенно були похожі на хвіст червоного півня, тільки вітром розкудовчений.

З коридора теж сунув уже дим. А Дієго все не було, — напевне, не можна було пробратись в робітню.

Емма почала заспокоюватись; як це не дивно було, а я це ясно бачив по ній. Вона вже не трусилась так безпереривно, як раніше, не переводила духу, не шепотіла нічого. На Олафа вона поглядала частіше, й я помічав якесь задоволення в її погляді, сховане раптово, але, пригадую, таке виразне, що я тоді ж таки здивувався.

Вмить Олаф голосно по-своєму вилаявся, — так він лаявся при мені за роботою, коли його що-небудь дуже неприємно й раптово вражало. Я подивився на його. Він злісно зустрів мій погляд, потім з якоюсь ненавистю озирнув Емму й одвернувся від нас.

— Що ж там той дурень робить?! — сказав він голосно. — Чом він не рятує своє полотно?

Я не знаю, до кого він балакав, бо стояв до нас обох боком. Я здивовано мовчав. Взагалі, я нічого вже не розумів. Емма, наприклад, при цих словах його неспокійно почала озиратись, наче боялась, що Дієго справді звідкись винесе вирятоване полотно. Олаф чогось злостився на мене. В голові крутились всякі безглузді підозріння, яким не було