Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко

лампу, й тільки я зібрався повісити пальто, як за мною почувся такий дикий крик Олафа, що пальто випало мені з рук, а все тіло як обценьками здушило. Повернувшись до Стефензона, я побачив, що він стояв перед своїм полотном і обома руками міцно тримав за раму, ніби боявся, що воно втіче. Сам нахилився до його й витріщеними, з чоловічками посеред баньок, очима дивився на щось. Я підбіг, забувши про те, що не можна дивитись, і глянув туди, з чого Олаф не зводив своїх страшних очей. І перше, що я побачив, це була велика жовто-сіра пляма, ряба від смуг, які перехрещувались на всі боки. Смуги були від ножа на тому місці, де була на малюнку голова. Від неї не лишилось нічого, крім одного куточка рота — червоної смужечки. Все було ретельно стерто, вишкрябано, замазано фарбами з фону.

Я в той же мент подумав, що це Еммина робота. Для чого, через що, як, — я про це не мав спромоги міркувати тоді, але знав всею душею, всею злобою знав, що це вона зробила. Тільки вона!

Олаф був у такому одчаю, що мені стало страшно за його. Він більше не кричав, нічого навіть не говорив, не рухався, але це й було гірш усього. Стоячи в тій же позі перед полотном, він пильно, моторошно вдивлявся в його, немов чекав, що ось-ось з його виявиться, хто це й навіщо зробив таку жорстоку, незрозумілу річ.

Я почав обережно говорити до його, але він мене не чув. Тоді я рішив зараз же знайти Емму, привести її сюди й поставити її перед полотном і Олафом. Хай вони самі розуміються між собою!

На щастя, я знав, де жили Вальдберги. Взявши перший автомобіль, який трапився мені по дорозі, я звелів шоферові гнати, скільки дозволяється законом. Хвилин через десять я був у Вальдбергів. Старого дома не було, а Емма спокійно грала в цей час на піаніно. Стріла мене трохи здивовано, — в темному передпокою вона ще не помічала мого стану Але, коли я ввійшов у кімнату й вона тільки глянула на моє лице, спокій її як вихорем здуло.

— Ой! — скрикнула вона. — Що трапилось?!

Я захакався й не міг говорити; серце билось так, що з горла виривались тільки окремі згуки. Але я помічав усе, навіть те, що Емма була в кокетливому капоті, що руки їй легко трусились і вона навмисне перемінила позу й держала їх так, щоб не було помітно дрижання. Але переляк її видався мені цілком щирим. Це я мусив признати тоді ж таки. І не тільки переляк (це природна річ, — вона могла боятись, що її вчинок поділав як-небудь занадто). Ні, вона, видно, щиро не догадувалась, в чому річ. Я перевірив це: користуючись тим, що був задиханий, я навмисне перебільшував цю задиханість і мовчав, стараючись в ці моменти піймати на її лиці яку-небудь одзнаку ніяковості, брехливості, гри. Ні, нічого не було! Вона була тільки злякана, тільки нетерпеливилась і хотіла дізнатись, що ж там сталось.

Дізнавшись, вона якийсь час мовчки вражено дивилась мені в очі. Вона виразно зблідла й не могла сказати ні слова.

— Господи! — нарешті тихо вирвалось у неї. — Хто ж це… такий безмірно подлий, що зробив це?! Навіщо? Одну голову?

«Це зробив дон Дієго!» — мигнула в мене думка. Що не Емма — за це я міг голову свою дати!

Вона, не переодягаючись, накинувши тільки на себе пальто, зараз же поїхала зо мною до нас. По дорозі я встиг їй розказати докладніше, як ми прийшли, як крикнув Олаф, як він став перед мольбертом. Емма слухала мене з таким напруженням, що часом не розуміла навіть простих слів і мусила перепитувати. Сама весь час дрібно, як руки її вдома, трусилась.

В ательє ми піднімались зо страхом, чекаючи застати там що-небудь дуже тяжке.

Але, на наше диво й радість, Олаф був майже спокійний. Він варив чай. Полотно було закутано простинею, як раніше, неначе нічого не сталось. Емму зустрів по-звичайному — привітно, трохи стримано, трохи ніби соромлячись і червоніючи на вилицях.

Вона зараз же кинулась до полотна. Олаф посміхався, коли вона дивилась, і не підходив до неї, — він стежив, щоб вода не перелилась.

— Олафе! Хто це зробив? — спитала Емма таким тоном, немов Олаф те знав, але вперто ховав од нас.

Стефензон спокійно розвів руками й промовив:

— Не був тут в той час, не можу нічого з цього приводу сказати. — І загадково посміхнувшись, одвернувся. Погасивши машинку, він поставив чайник на стіл і весело додав: — Хто б то не зробив, панно Еммо, а я йому можу все ж таки дякувати: очевидно, моя робота дечого варта, коли її стараються знищити. Погано тільки те, що це хтось свій, а від свого дуже важко уберегтися. Коли міг раз зробити, то чому не може вдруге й втретє? От тут, знаєте, найбільша біда! Га? Як ви гадаєте, Еммо?

По його посмішці, по поглядах, які він кидав на дівчину, можна було догадатись, що він іменно на неї думав.

Емма так і зрозуміла.

— Ви, здається, думаєте, що це я зробила? — тихо, без гніву й без образи спитала вона, запинаючи картину й одходячи. — О, що ви! — зо сміхом одповів Олаф. — Як я можу це думати, коли консьєржка навіть говорить, що нікого не бачила, щоб приходив до нас. Я питав. Ніхто рішуче не був. А ви ж не могли надіти шапку-невидимку. Та й навіщо вам це? Бог з вами! От таке скажете!

— А я вам усе ж скажу, що це не я… — так же тихо проговорила Емма й підвелася йти.

Стефензон, видно, не вірив їй, але знов зробив такий рух плечима, немов протестував проти несправедливості. Одначе нічого більше не сказав.

Емма подала нам руку й помалу в задумі вийшла. На порозі вона раптом зупинилась і спитала Олафа:

— Ви правда задоволені тим, що трапилось? Тільки не думайте, що в мені говорить заспокоєне каяття. Я питаю просто з співчуття до вас. Хочете — вірте, хочете — ні. Задоволені?

Я помітив, що очі її якось занадто пильно вдивлялись в Стефензона, занадто з сумом, не відповідним ситуації. Здавалось, вона не дуже була рада тому, що він так прийняв усю цю подію. Таке вражіння було у мене в той мент, як вони дивились одне на одного.

— Цілком задоволений! — весело й теж наче занадто весело сказав Олаф. Емма неймовірно посміхнулась і,