Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

— Це як погода, розумієш? Ти перечікуєш бурю, бо потім на небі розвиднюється.

З огляду на результат, метод так собі. Одного дня мене охопило дивне неприємне відчуття. Він прибіг захеканий, лаючи пекельний вуличний рух, сморід вихлопних газів і забрудненість вулиць.

— Якесь дике божевілля. Не розумію, як я стільки років зносив це місто. Мені нема чим дихати.

Я дивився на нього, як на чужого.

Коли я прочитав того злощасного листа, моє серце обірвалось. Я хотів повернутися та виповісти мамі все, що думаю про її поведінку. Потрібно було попередити батька про змову, що затівалась проти нього, щоб він зміг належно відреагувати й захиститися. Мені вдалось зв'язатися із ним у магазині:

— Є одна проблема, тату. Нам треба побачитися, дуже терміново.

— Скажи, у чому річ.

— Я не можу говорити про це по телефону. Надто серйозно.

— Ти накоїв дурниць?

— Не я. Це стосується мами.

Він спробує якось приїхати. Скористається нагодою побачитися з новим постачальником у Булоні. Ми зустрілися в переповненій брасерії навпроти Східного вокзалу. Тато приніс згорток каталогів італійських освітлювальних приладів. Дав мені погортати один, щоб я оцінив якість. Він рекламуватиме їх у Лотаринґії.

— Що думаєш?

— Я не особливо тямлю в освітленні.

— Вони випередили нас на двадцять років. Це забезпечить мені приголомшливий успіх. Але жодного слова мамі. То ти тепер куриш?

— Віднедавна, тату.

— Візьму одну.

Я дав йому свою пачку «Голуаз» і коробку сірників.

— То що там сталося?

Я простягнув йому адвокатового листа. Він прочитав його, не поворухнувшись.

— Як згадаю всі ті гроші, якими нашпигував цього мерзотника…

— Вони ще не виграли. Ти захищатимешся?

Він знизав плечима, на якусь мить замислився.

— Доведеться шукати лжесвідків. Це не в моєму дусі. Просити людей, яких не бачив роками, обливати болотом твою матір — не горю бажанням.

— Вона вдалася саме до цього.

— Це моя провина, Мішелю. Я покинув подружнє гніздо — відтак усе втрачено. У нас була хороша сім’я. А потім щось зламалось. Я був переконаний, що ми переживали складний період, як це буває з подружжями. Коли ж я усвідомив, було надто пізно.

— Це через Франка?

— Правда в тому, що ми з різних соціальних прошарків. Цього не зміниш. Хоча декому вдається. Але ми не змогли.

— Ти можеш домогтися визнання обопільної вини.

— Як? У неї проти мене десять свідків і акт судового виконавця. Я марно надриватимусь. Умієш берегти секрети?

— Вдруге ти мене із цим не підставиш.

— Я міг нашкодити твоїй мамі щодо фірми. Але ми дійшли консенсусу.

— Якого саме?

— Ми вирішили не вплутувати вас у наші непорозуміння. Мені потрібне твоє слово чоловіка.

Альтернативи в мене не було. Я пообіцяв.

— Ми домовились, що я візьму одноосібну провину. Не подам на процес жодного документа. Ми розділимо батьківські права. За нею опіка, а за мною вихідні через тиждень, якщо встигатиму, і половина канікул. Вона отримуватиме на вас незначні аліменти й повертатиме мені фінансову компенсацію на підприємство.

— Це ж неправда? Ти покинув нас заради грошей!

— Мішелю, не мели дурниць! Інакше була б війна, у мене немає ресурсів!

— Ти не мав права! Ти мусив боротися!

— Це життя, таке, яке є, синку, і не інакше.

— Кінець кінцем, ти непогано влаштувався.

Я підвівся. Забрав цигарки. Відійшов на кілька кроків. Повернувся.

— Скажи мені, де Франк.

— Тобі ні до чого це знати.

Я залишив листа від адвоката на столику в передпокої. Маму це здивувало. Я сказав, що розпечатав його через неуважність. Недільного вечора зателефонував тато, Жульєтт зняла слухавку і проговорила п’ять хвилин. Відтак простягла слухавку мені.

— Скажи йому, що мене немає.

Не почути він не міг. Мама відірвала носа від «Парі Матч». Змовчала, усміхнулась та стала читати далі. Наступними тижнями я відмовлявся з ним розмовляти. Так тривало довго. Ця історія й сьогодні стоїть між нами.

Я ніколи не казав Каміллі про родину, не розповідав про Франка і Сесіль, їхнє зникнення, сімейний розкол і втечу батька до далекої провінції. Я думав про них щодня. Кажуть, час загоює рани. Якщо хочете стерти з пам’яті тих, хто пішов, не варто їх так сильно любити. Бо що вас переповнює, то це гнів, потреба кричати, вона душить вас, бо ви пручаєтесь, бо ви безсилі. Ненависть знайшла собі місце. Та й Камілла з незрозумілих причин відмовлялася говорити про свою сім’ю. Ми були квити. Дотримувалися сирітського умиротворення.

14

Я хотів цього уникнути. Доклав чималих зусиль. Опирався до останнього, як тільки міг. Однак існує межа, яку не здатен перетнути жоден чоловік. Наша воля безпорадна перед законами, що правлять цим світом. Моя доля була визначена десь там, у нетрях всесвіту, поруч із галактикою Андромеди, між Оріоном та Альдебараном. Камілла хотіла розрахувати мій гороскоп. Їй бракувало точної години мого народження. Мені це прохання видалося безглуздим, але я не міг сказати їй це в очі. Я звалив неможливість це з’ясувати на пологові муки, що стерли всі мамині спогади про моє народження, на те, що вона була сама в порожній лікарні, покинута родиною та чоловіком.

— Ти народився в лікарні Пор-Рояль, у серці Парижа!

Після роз’їзду батьків нічого не налагодилося. Як відомо, розлучення згубно впливає на пам’ять. Без знання точного часу неможливо скласти ні карту зоряного неба на момент мого народження, ні гороскоп, неможливо визначити ні вузол Місяця, ні дім гороскопу, ані висхідний знак. Я сподівався позбутися цих надокучливих запитань.

Мої стосунки з мамою помітно поліпшувались день від дня. Ми досягли певного балансу. Я дотримувався трьох правил, свого роду обумовлений мінімум. Мав слідкувати за своїм зовнішнім виглядом, триматися прохідного балу в ліцеї та бути присутнім на сімейних застіллях, особливо на недільному обіді з родиною Делоне, що відбувався в повному зборі в дідуся Філіппа. Натомість вона давала мені спокій щодо решти. Це стало можливим після відвідин мамою семінару «Успішно провести перемовини: переможець — переможець», що змінив її поведінку. Татові варто було б теж бути на таких заходах, натомість він з них насміхався. Можливо, вони врятували б його від цієї Березини[184]. Одного дня, за вечерею, мене заскочив неприємний сюрприз.

— До речі, Камілла телефонувала, — сказала мама, передаючи мені терту моркву.

— Та невже?

— А вона мила дівчинка. Якщо хочеш, можеш привести її в гості, я була б рада з нею познайомитися.

— Ми попрощались десять хвилин тому. Чому вона дзвонила?

— Хотіла знати час твого народження.

— Що ти їй сказала?

— Рівно