Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
Міст Мистецтв на присмерку дня, у світлі вуличних ліхтарів. Ми вже якийсь час милуємось мостом Пон-Неф, що пронизує острів Сіте, довгастими шпилями Нотр-Даму, пливкими відбитками платанів на сріблястій воді, тихими барками. Ми були наче за межами міста. У чарівному й захищеному місці. Ніхто перед ним не встоїть.
Що стало з птахами нашої душі?
Вони подалися в безкраю далину,
І безжально кричали,
І шаленіли нещадною дзиґою,
Засмучені через наші прагнення,
Дивилися жовтими й червоними очима,
Сповнені жаги забути про ненависть.
Стою серед тихих беріз
І знов розмовляю з ніччю
Й туманом, який щезає.
Вічність — один день…
Вона дивилася на мене небувало впевнено. Я бачив сяйво в її очах, навіть гарячковість. Чекав, коли почне розпитувати, але вона нічого не сказала. Узяла мою руку і стисла. Ми стояли мовчки. Слова були зайві.
Це називається фатальний збіг обставин. Якщо вже запхав пальця — долоня, рука, усе тіло пролізе. Нема куди відступати, задкувати. Попервах про це не думаєш. Згодом усвідомлюєш, що ти заручник. Визнати свою помилку, сказати: «Я тобі збрехав», — легко. Зізнатися: «Я лише ілюзія. У мені немає ніяких талантів, нічого особливого чи оригінального», — неможливо. Це наче відмовитися від себе самого. Тому ти стуляєш рота. І все триває далі. Того ж дня, о 18:45, я зрозумів, що таке замкнуте коло.
12
Одного разу ми вирішили сходити до «Сінематеки». Кілька секунд помовчали в пам’ять про наше зіткнення, схиливши голови над тротуаром. Хто засміється першим — купує квитки. Купив я. Лив дощ.
Ми сховалися в залі, не глянувши програми. Людей було мало. Згасло світло. Пішли титри. Мені знадобилося кілька хвилин на усвідомлення, що я знаю головну зірку картини. «Тібор Балаж», — промайнуло в голові. Він позбувся зморшок, кількох кілограмів і здавався на добрий десяток років молодшим. Той, кого величали угорським Марлоном Брандо, втілював відважного й героїчного партизана, що підривав потяги, зарізав офіцера гестапо, пожертвував собою задля порятунку побратимів зі своєї таємної організації, не зламався на тортурах. Його розстріляли, він устиг лише вигукнути: «Нехай живе вільна Угорщина!» Цензура це пропустила.
Я розповів Каміллі, звідки я його знав. Про його втечу додому. Вона вгледіла в ньому красу і «тваринну мужність». Кіно — мистецтво обману та ілюзії. Я не розповів їй про Імре, їхнє заборонене кохання і курча. Зірки необмежені в правах на жіночі серця.
— Як хочеш, якось сходимо до Клубу, познайомлю тебе з моїми товаришами.
— Шахи видаються мені нудними.
Виходячи із «Сінематеки», ми натрапили на Вільяма Делеза. З його кучерявої, як у баранця, шевелюри текла вода. Він обтрусився. Я не встиг ухилитися від його добрячого удару по спині: такий от прояв радощів від зустрічі.
— Ти зник. Куди подівся? Я не можу більше тримати тобі місце.
— Камілло, познайомся з Вільямом. Він кіношник.
— Ви знімаєте фільми?
Тут він не втримався. Бажання поговорити про кіно пересилюю бажання побачити ще одну картину. Ми пішли на каву до сусіднього бістро.
— Мішель описав вашу зустріч. Початок нічогенький, але потім, на мою думку, злегка затягнуто. Потрібно кілька неочікуваних поворотів, інакше на такому фільмі можна буде заснути. У мене виникла ліпша ідея. Зав’язка та сама, але потім він зустрічає іншу дівчину, сплутавши її з першою. Вона голландка. Разом вони подорожують світом на велосипедах. Сценарій я написав за місяць. Зветься «Літні обіцянки». Усім, хто його прочитав, сподобалося. Я чекаю відповіді щодо авансу й фінансування. Дуже на це сподіваюся. Мій майбутній продюсер товаришує з членами комісії. Я хочу знати думку Жан-Клода Бріалі[182]. Він не може зніматися й читати водночас. Я спробую пробитися в асистенти на його наступний фільм, щоб мати змогу з ним поговорити. Тримай, це сценарій, скажеш потім, яке справив враження. Це сьомий варіант.
Він поклав брошуру в півтори сотні сторінок на стіл перед Каміллою. Я неодноразово просив дати мені прочитати сценарій — хотів побачити, що він там понаписував. Я погортав. Часом, між двома діалогами, вони злізали з велосипедів, але й далі розмовляли. Його ідея — революційна — полягала в зніманні одним епізодом, без обрізань, без склеювань, у реальному часі. Це був справжній технічний подвиг.
Коли вже Вільям заводився, спинити його було неможливо. Він знав усе про французьке кіно, комедіантів, продюсерів, режисерів. Розкрив нам безліч захопливих деталей, про які не прочитаєш у пресі. Ніколи б не подумав, що знімати фільм так складно. На наших очах творилася історія вітчизняного кінематографу. Він узяв Каміллу за руку й подивився їй просто у вічі.
— У житті ти набагато краща.
— З чого ти це взяв? — поцікавилася вона.
— Мішель намалював твій фоторобот. Ти там трохи чудернацька.
Я штовхнув його ногою під столом. Промазав.
— Ти написав мій портрет?
— Отака от ідея виникла. Щоб знайти тебе, — промимрив я.
— Хотіла б його побачити.
— Він був не зовсім точний. Я його порвав.
— Ти нічого не втратила, — вів далі Вільям. — То був кубізм.
Цього разу я не промазав.
— Шкода, — сказала Камілла. — Мені було би приємно.
Щоб розрядити атмосферу, Вільям заходився ловити удавану муху. Вона кружляла, а він вертів за нею голову, намагаючись упіймати її в польоті. Щойно він розмикав кулак, вона рятувалася, й усе починалося спочатку. Камілла насміялася досхочу.
— Їздиш на велосипеді? — спитав він у неї.
— Так.
— Чи хотіла б знятися в моєму фільмі? Ти була б неповторна.
— Не маю часу. Готуюся до бакалавра.
— Згодом. Улітку. Чудова роль.
— Це буде неможливо.
— Я залишу тобі телефон. Прочитай сценарій. Дзвони, коли схочеш, обговоримо це.
Він підвівся та зібрав свої газети.
— До речі, Мішелю, я приходив дивився твої фото на Сен-Сюльпіс. Недурно.
— Тобі сподобалось?
— А ти непогано впорався, як на початківця. Твій друг, фотограф, не зміг би мені проявити кілька плівок?
— Його і спитай.
— Він дорогий, я думаю.
— Я йому не платив. Він отримував відсоток від продажу.
Він квапливо пішов. Забув оплатити свої замовлення.
— Ти фотографуєш?
— Намагаюсь.
— А мені не розповідав. Можна їх побачити?
— Якщо хочеш.
— Вільям, твій приятель, він що, намагався зі мною фліртувати?
— Не зважай. Він не може інакше.
Крізь шибку «Фоторами» я бачив патрона крамниці, що заповнював полиці плівками. У правій вітрині були виставлені чорно-білі фото: бурхливе морське узбережжя, де жмути піни билися об пірс, а перехожі