Джеррі-Островик - Джек Лондон

— А тепер я зроблю, що сказав, — похмуро заявив Кененові злочинець. — Зараз розвалю тобі голову.

— А я ж тобі нічого лихого не зробив, — відказав Гарлі. — Не дуже я боюся смерті, але як уже вбивають, то волів би знати, за що.

— За те, що ви всі полюєте на мене, хочете мені життя відібрати, — прогарчав чоловік, підступаючи. — Знаю я вашу породу. Ви всі на мене завзялись, і що я можу сам проти всіх? Зате хоч з тобою сквитаюся за всю кривду.

Кенен добре розумів, що небезпека серйозна. Він був безпорадний, а цей знавіснілий убивця справді збирався його замордувати. Майкл, застрягнувши в кущі на ярд від землі й повиснувши головою вниз, марно борсався й не міг прибігти йому на поміч.

Від першого удару носаком, націленого йому в обличчя, Гарлі затулився рукою; а вдруге злочинець ударити не встиг, бо надбіг Джеррі. Укоханому хазяїнові не довелось його підцьковувати. Він стрибнув на незнайомця і, вчепившись йому зубами в штани біля пояса, хоч і не вкусив його, але трохи не повалив своєю вагою.

Злочинець, зовсім оскаженівши, кинувся на Джеррі. Направду весь світ завзявся на нього. Навіть собаки звідкись сипались градом. Та зверху, зі схилів Сономи, вже долітали голоси переслідувачів, і він змінив свій намір. То була його власна смерть, і від неї він мусив утікати. Носаком відкинувши Джеррі, він вимахнув на репортерову шкапу, що доти байдуже стояла собі там, де він сплигнув з неї. Шкапа нехотя пустилась на здеревілих ногах учвал, а Джеррі побіг слідом, заливаючись гнівним гавкотом.

— Все гаразд, Майкл, — угамовував другого пса Гарлі. — Не гарячись. Не рвись. Усе вже минулося. Скоро хтось сюди нагодиться й нас вирятує.

Та враз тонша гілочка в розвилині відчахнулась, і Майкл сторчголов полетів додолу. За мить він схопився й гайнув дорогою навздогін за Джеррі, що нестямно гавкав десь попереду. Раптом той гавкіт змінився на болісне скавчання, і Майкл рвонувся вперед, ніби в нього виросли крила. Він проминув брата, що безпорадно качався на дорозі. Ось що з ним сталось: наймана шкапа, насилу скачучи негнучкими старими ногами, спіткнулась, заточилась і ненароком розчавила йому передню лапу.

А злочинець, озирнувшись і вгледівши Майкла, вирішив, що це вже третій собака нападає на нього. Та він боявся не собак. Найстрашніше загрожувало йому від людей з рушницями. Проте біль у покусаних литках розпалював у ньому лють і на собак.

«Ще один пес», — подумав він злісно, перехилився в сідлі й стьобнув Майкла нагаєм по писку.

На подив йому пес не ухилився від нагая. І не виснув, не дзявкнув з болю. І не загавкав, і не загарчав. Він рвався до вершника так, немовби не дістав щойно по писку й немовби нагай не підносився над ним знову. Коли Майкл підстрибнув до правої вершникової ногп, той ще раз шмагонув його через писок. Майкл упав, тоді схопився й щодуху помчав навздогін.

І ще одне завважив утікач. Стьобаючи пса так зблизька, він не міг не помітити, що Майкл навіть не заплющив очей перед ударом. І не кліпнув ними, й не здригнувся, коли нагай сіконув його. В цьому було щось моторошне. Такого втікач у собаках ще не бачив. Майкл стрибнув ще раз, він знову відбив його нагаєм — і знову побачив те саме. Пес не здригнувся й не кліпнув очима, діставши удар.

І тоді новий, зовсім інакший страх опосів утікача. Невже після всього, що він пройшов, оце настав йому кінець? Невже оцьому кошлатому тер'єрові, мовчазному, як смерть, призначено знищити його, коли навіть люди не зуміли? Чоловіка взяв сумнів, чи це справжній собака. Може, це жахливий месник, посланий з того світу, щоб настигнути й доконати його на цій дорозі — останній його дорозі, як він уже був певен? Ні, це не справжній собака. Не може він бути справжній. Нема в світі такого собаки, щоб вито рпів удар нагаєм з усієї сили, не здригнувшись, не ухилившись.

Ще двічі він відбив Майклові наскоки добре виміреними ударами. А пес щоразу наскакував знов і знов — так само впевнено й мовчазно. Втікач, уже не годний опанувати сліпого жаху, бив коняку п'ятами по старих ребрах, а нагаєм шмагав по голові й під живіт, аж поки вона пустилась таким чвалом, як не бігала вже багато років. Навіть на неї, вже до всього збайдужілої, перейшов чоловіків страх. Вона боялась не пса, бо знала, що то звичайнісінький пес, а свого вершника. Колись давно шалені п'яні їздці, що наймали її, навіки розбили їй ноги. А тепер на ній ще раз опинився такий п'яний з шалу верхівець — шкапа-бо відчувала його шалений переляк — і боляче гатив її підборами в ребра та жорстоко шмагав по морді, між вухами й по вухах.

Навіть щодуху шкапа бігла не досить швидко, щоб відірватись від Майкла, і все ж тепер він уже не міг стрибати до вершникової ноги так часто. І, як перше, кожний Майклів стрибок чоловік з усього розмаху відбивав нагаєм. Хоч зуби Майклові щоразу клацали біля самої чоловікової ноги, та щоразу він падав на землю, а схопившися, мусив наздоганяти розігнану коняку з її ошалілим від страху вершником.

Ту гонитву бачив Енріко Пікколоміні й навіть був присутній при її кінці, і ця найбільша в його житті пригода дала йому і багатство, і тему для розмов на цілий вік. Пікколоміні був лісорубом у маєтку Кененів. Стоячи на пагорку над дорогою, він зразу почув частий тупіт підків та ляскання батога. Потім він побачив шалений гін і битву між людиною та псом. Якраз навпроти Енріко, футів за кільканадцять, пес підстрибнув, навдивовижу мовчки, не ухиляючись від нагая, і вгородив зуби вершникові в ногу. А падаючи, мало не стяг його з коняки. Чоловік, щоб удержатись на сідлі, щосили натяг повід; шкапа зіп'ялась дибки, поточилася, спіткнулась, і вершник полетів додолу.

— А тоді вони зчепились, як два пси, як дві звірюки, — любив потім розповідати Пікколоміні над склянкою вина у своєму заїздику в Глен-Елені. — Пес пустив чоловікові ногу й рвонувся йому до горлянки. А чоловік перевернувся й учепився в горлянку псові. Обома руками, отак-о, вхопив його за шию. А собака мовчить. Він і перше не гавкнув ні разу. А як чоловік