Джеррі-Островик - Джек Лондон
Отож Сент-Еліас дістав перший урок примусу. Той урок був і останній; відбувся він навіть не на арені, а в ведмедевій клітці.
Сент-Еліаса, як звичайно, зашморгнули мотузками за всі чотири лапи, підтягли до ґрат, надягли нашийника, а тоді зробили йому «манікюр», тобто поспилювали пазури врівні з м'ясом. Це зробили люди ззовні клітки. А потім Малкечі, зайшовши всередину, проколов йому носа. То була не така легка операція, як може здатися: він застроми із спеціальні кліщі в широку ведмежу ніздрю й витнув з неї рівненький кружечок живого м'яса. Малкечі знав, як приборкувати ведмедів. Щоб примусити невченого ведмедя до послуху, треба держати його за якесь чутливе на біль місце. Найчутливіші місця — це вуха, ніздрі й очі, та очей, звісно, чіпати не можна; тому лишаються тільки ніздрі та вуха.
Крізь вирізаний отвір Малкечі відразу просилив залізне кільце, а до нього прив'язав довгу мотузку-лонжу. Віднині людина, що держала в руці ту лонжу, могла вмить спішити кожен свавільний Сент-Еліасів рух. Ведмедеву долю визначено назавжди. Він мав стати довічним бранцем і рабом мотузки, прив'язаної до кільця в його ніздрі.
Постягавши зашморги з лап, Сент-Еліасові повернули волю — в межах клітки, звісно, — щоб він ознайомився з кільцем. Зіп'явшись дибки й гучно рикаючи, він став обмацувати могутніми передніми лапами носа. Кільце було річчю не дуже приємною. В свіжій рані пекло, мов вогнем, і ведмідь дряпав писок лапами, як тоді, коли його жалили бджоли з пограбованого дупла. Врешті він вирвав кільце геть, роздерши ніздрю й зробивши з круглого отвора велику, ще болючішу рану.
— Чорт йому врадить, — вилаявся Малкечі.
Знов у клітку повкидали зашморги, і знов Сент-Еліасові, сплутаному й підтягненому на боці до ґрат, пробили дірку в носі — вже в другій ніздрі. І справді — йому хіба чорт би врадив. Як і раніше, щойно його відпущено, віп із м'ясом видер кільце геть.
Малкечі розсердився.
— Ти порозумнішаєш чи ні, дурню? — налаяв він ведмедя. «Порозумнішати» — означало стерпіти кільце, пронизане вже вище, крізь обидві ніздрі й середню носову хрястку. Та Сент-Еліас не хотів розумнішати. В ньому не було, як у Бені-Громі, слабкішої жилки, він не був такий нервовий, такий збудливий, тому й не зломився. Ледве-но звільнений, він видер кільце разом з половиною носа. Малкечі пробив йому праве вухо — Сент-Еліас роздер на клапті й вухо. Малкечі пробив ліве — ведмідь розшматував і те. І Малкечі здався. Мусив здатись. Він жалібно сказав:
— Нічого не вдієш… Нема вже куди чіпляти кільце.
І Сент-Еліаса було приречено просидіти весь вік у клітці звіринцю. А Малкечі потім нарікав:
— Така дурна звірина! Я нічого не міг з ним удіяти. Навіть кільця вчепити не зміг.
РОЗДІЛ XXXIV
Гарлі Кенен, що сидів з дружиною на естрадній виставі в оклендському театрі «Орфей», уже був сягнув під крісло по капелюха, та Вілла спинила його:
— Це не антракт. Буде ще один номер.
— Вчений пес, — відповів Гарлі, пояснивши тим усе: він завжди виходив з театру, коли показували дресированих тварин.
Вілла зазирнула в програму.
— Правда, — погодилась вона, однак додала: — Але це пес-співак. Собачий Карузо. І пишуть, що на сцені, крім нього, нікого не буде. Зостаньмося цей раз, я хочу порівняти його з Джеррі.
— Якийсь бідолаха, що виє з-під батога, — буркнув Гарлі.
— Але ж він буде на сцені сам, — наполягала Вілла. — А крім того, як буде дуже неприємно, можна вийти. І я вийду з тобою. Я тільки хочу впевнитись, наскільки краще наш Джеррі співає. Це теж ірландський тер'єр, тут написано.
І Гарлі Кенен залишився. Двоє вмазаних паленим корком клоунів докінчили свій виступ перед завісою, тричі вийшли на біс, а потім завіса піднялась, відкривши порожню сцену. На неї неквапно виступив кошлатий ірландський тер'єр, так само неквапно підійшов до рампи якраз посередині й став навпроти диригента. Як і писалось у програмці, на сцені він був сам.
Оркестр заграв перші такти «Люлі-люлі». Собака позіхнув і сів. Та музики, як їм наказано, виконували початок мелодії раз за разом, поки собака не озветься. За третім разом він розтулив писок і завив. Але то було не звичайне виття. Власне, до нього зовсім не пасувала ця назва, таке воно було дзвінке й приємне. І не тільки тим, що ритмічне — пес правильно, без фальшу відтворював мелодію, тобто співав.
Та Вілла Кенен майже не слухала.
— Ну, нашому Джеррі далеко до цього, — потихеньку сказав їй чоловік.
— Слухай-но, Гарлі, — відповіла вона напруженим шепотом: — А ти ніколи не бачив цього пса?
Чоловік похитав головою.
— Ні, бачив, — переконувала вона. — Глянь на оте зморщене вухо. Подумай! Подумай добре!
Та Гарлі знову похитав головою.
— Згадай Соломонові острови, — наполягала вона. — Згадай «Аріеля». Згадай, як ми з Малейти, де до нас прибився Джеррі, вернулися в Тулагі, і там у нього був брат, що стеріг тубільців на вербівній шхуні.
— І звали його Майкл… Ну, далі, далі.
— В нього було таке саме зморщене вухо, — нагадала Вілла. — І кошлата шерсть. Він був рідний брат Джеррі. Їхнього батька й матір звали Теренс і Бідді. Вони жили в Мерінджі. А Джеррі — наш Співунчик. І цей пес теж співає. І вухо в нього зморщене. І звати його Майкл.
— Неймовірно, — сказав Гарлі.
— Якраз тоді й цікаво жити, коли неймовірне справджується, — відказала Вілла. — І оце саме така хвилина. Я певна.
Та його твердий по-чоловічому розум ніяк не хотів повірити. А вона по-жіночому наполягала, що це якраз справдилось неймовірне. Тим часом пес на сцені вже співав «Боже, бережи короля».
— Це теж доказ, що я не помиляюся, — провадила Вілла. — Жоден американець не подумав би вчити свого собаку британського гімна. Отже, його перший хазяїн був англієць. А Соломонові острови належать Англії.
— Ну, це доказ слабенький, — усміхнувся Гарлі. — А ось вухо мене дужче переконує. Я вже згадав. Я пригадую той день, коли ми були на березі в Тулагі й Джеррі з нами, а його брата привезли вельботом з «Ежеиі». І в того брата було отаке саме зморщене вухо.
— І це ще не
