Джеррі-Островик - Джек Лондон
А Малкечі, мов дух помсти, невідчепно ганявся за ним, і бив, і штрикав, цідячи крізь зуби:
— Ну що, будеш норовитись? Будеш? Я тебе відучу від опору! Ось на тобі! На! На! На ще!
Тоді спинився перепочити, зовсім засапаиий, а могутній тигр, жалюгідно скулений, увесь тремтячи, поповз геть від нього попід ґратами.
— Ну, як він мене боїться, далі вже неважко буде, — оголосив Малкечі. — П'ять хвилин перерви, хлопці, передихнімо.
Він спустив один з підвішених залізних стільців і міцно прикріпив його до підлоги, готуючись навчати тигра першої штуки. Бена-Грома, народженого й вирослого в пущі, збиралися примусити сидіти на стільці, щоб він став кумедною й трагічною карикатурою на людину. Та Малкечі вважав, що починати рано, треба ще повторити урок страху, глибше, певніше ввігнати в тигра те почуття.
Підступивши на найменшу безпечну відстань, він стьобнув Бена-Грома по носі батогом. Потім ще раз, ще, й ще, й ще — десять, двадцять, п'ятдесят разів. Хоч як відвертав голову тигр, батіг однаково діставав його прикро зболілого носа, бо Малкечі володів тією зброєю артистично, і Бен-Грім не зміг ухилитись від неї ні разу. Тонкий ремінець усе ляскав, і стьобав, і жалив його в ніс.
Урешті, зовсім знетямившись від болю, тигр стрибнув на мучителя, та десятеро дужих чоловіків шарпнули за линву, й він знов гепнувся додолу. Гнів, і лють, і жадоба помсти, — все вилетіло йому з голови, і далі він знав тільки страх, жалюгідний, ниций, гидкий страх перед цим мізерним двоногим створінням, що вміло так жахливо катувати його.
Тоді тигра почали навчати першої штуки. Малкечі різко постукав пужалном по залізному стільцеві, щоб привернути до стільця тигрову увагу, потім легенько стьобнув тигра по носі. А один з помічників крізь грати штрикнув його вилами під ребра, щоб відігнати від гратів, ближче до стільця. Бен-Грім поповз уперед, тоді знову забився під грати. І знов Малкечі постукав по стільцеві й стьобнув тигра по носі, а ззаду його шпигнули вилами, підганяючи до стільця. Так тривало безупинно чверть години, півгодини, годину; бо двоногі тварини, люди, мають терпіння богів, а він був лише звір з пущі. Так приборкують тигрів — зломивши їхній дух. Бо справді в дикій тварині щось повинне зломитись, перше ніж вона впокориться й виконуватиме всякі штуки на сцені перед публікою.
Нарешті Малкечі звелів одному з помічників вийти до нього на арену. Оскільки не пощастило просто примусити гигра сісти на стілець, довелося вдатись до інших засобів. Линву, прив'язану до Бенового нашийника, підняли між гратами вгору й накинули на блок. Малкечі дав знак, і десятеро чоловіків потягли за неї. Бена-Грома, що гарчав, хрипів і борсався, знавіснілий з жаху перед цією новою кривдою, повільно підтягали за шию вгору, аж поки тигр відірвався від підлоги й завис у повітрі, мов повішеник на шибениці. Задихаючись, він крутився, дригався, звивався, корчився, трохи не зав'язувався вузлом — таке гнучке було його могутнє тіло.
Помічник, що був біля Малкечі, спіймав тигра за хвіст і потяг до стільця — блок угорі міг котитись на коліщатках по рейці. Над стільцем Малкечі ще штрикнув його вилами під груди, тоді линву попустили, і безпорадний, уже запаморочений Бен-Грім опинився на стільці. Він зразу сплигнув додолу, та його вдарили важким пужалном по носі, тоді пальнули просто в писок сліпим набоєм. Знавіснілий від нового болю й жаху, він кинувся геть, та голос Малкечі гукнув: «Підтягніть!», — і він знов поволі знісся в повітря, підвішений за шию, й почав душитися.
Ще раз його підтягли за хвіст назад, штрикнули під груди вилами й раптом спустили на стілець — але так різко, що він, саме вигнувшись дугою, не сів на нього, а важко впав черевом. І так напівзадушений, від того падіння він зовсім очманів. Очі йому скаламутніли, він важко хекав, голова хиталася з боку на бік, з пащі текла слина, з ніздрів кров.
— Підтягніть! — гукнув Малкечі.
І знов, задихаючись і несамовито борсаючись, Бен-Грім повільно піднісся вгору. Він борсався так шалено, так шарпався вперед і назад, що коли задні лапи відірвались від підлоги, загойдався, мов велетенський маятник. Відразу його спустили, і якусь частку секунди він сидів на стільці, як треба. А тоді, жахливо вереснувши, стрибнув.
Справді, він не загарчав, не рикнув, не заревів, а саме вереснув — немовби в ньому всередині щось урвалось. Він не дістав Малкечі пазурами на яких кілька дюймів, і в писок йому знову бабахнув сліпий набій, а за линву шарпнули так різко, що трохи не зламали тигрові в'язів.
Цього разу, хутко спущений, він упав на стілець, мов неповний лантух з борошном, і сунувся далі вниз, аж поки, перегнувшись навпіл, великою рудою головою вперед, скотився додолу непритомний. З рота йому висолопився розпухлий, чорний язик. На нього вилили кілька цебрів води, й він тяжко застогнав. На цьому скінчився перший урок.
— Усе гаразд, — казав Малкечі щодня, попрацювавши з тигром. — Терпіння й наполегливість візьмуть своє. Я вже його подолав. Він мене боїться. Тепер треба тільки часу, і той час марно не пропаде, він оплатиться.
Ні першого, ні другого, ні третього дня в тигрі ще не зламалось назовсім те, що треба було зламати. Та по двох тижнях воно зламалось. Настав день, коли Малкечі постукав пужалном по стільцеві, а помічник крізь грати штрикнув тигра вилами під ребра, і Бен-Грім, уже зовсім не величний, а зіщулений, мов битий бездомний кіт, у ганебному страхові підповз до стільця й сів на ньому по-людському. Тепер він був «учений» тигр. Глядачі, що бачать на сцені трагічну пародію на людину, чомусь сприймали й сприймають її як «вельми повчальне» видовище.
Другий випадок, із Сент-Еліасом, був ще тяжчий, і Малкечі зазнав невдачі, що з ним траплялось вельми рідко. Правда, всі визнали, що та невдача була неминуча. Сент-Еліас, здоровезний аляскинський ведмедище, був досить сумирний і навіть по-ведмежому веселий та грайливий. Однак він мав
