Такий він був... - Софія Парфанович

Щодня чоловіки ходили до громадської управи і жадали, щоб звернули їм неправно забраних коней. Інколи їм обіцяли дослідити справу і щось допомогти, а то виявляли повну незацікавленість і навіть ворожість.

Зустрічали німецькі військові відділи і просили транспорту. Їм або відмовляли, або казали, щоб їхали в тій справі до міста, до ортскоманди. Туди вони не дуже спішилися. Знали, що коли звернуться до німецької влади, то їх негайно заберуть до Німеччини на примусову працю. Цей останній вихід залишався їм на випадок, коли вже не буде ніякої іншої надії.

А час ішов. Разом з ним розвивалися й воєнні події. Большевицька навала залила вже всю Західню Україну. День і ніч тягнули дорогами німецькі війська. Їх бомбували американські літаки вдень, а вночі нападали на них партизани. Як українські там, в Карпатах.

Але ні гори, ні ріки вже не ставили перешкод воєнним діям. І жінки сподівалися, що у воєнній замішаннні вдасться їм знайти забраних чоловіків. Переходили скитальці через річку і йшли до лісу шукати своїх. Але далеко не відважувалися заходити в чужі, незнайомі гори, де могла чекати небезпека.

Ночі вже розсвічувались загравами, і глухий грім котився землею.

Місяць стоїть високо на небі. Ніч ясна і тепла, літня ніч. В мирний час люди, а головно молодь, радіють такій ночі. Допізна гомонять пісні по селах, і закохані пари мандрують доріжками-стежками, залитими срібним місячним сяйвом.

Насторожена тиша панує тепер у селі. Інколи скрипнуть двері, якась тінь проховзнеться і зникне в темряві. Хтось стоїть у вікні, в нічних сутінках, і стежить. Загавкає пес, один, другий. Заторохкотить скоростріл. Хтось біжить і падає, виють пси.

Дорогою їдуть танки. Зелено-буро розмальовані, вони наче величезні черепахи. За ними — змоторизований відділ. Гуркочуть вужівниці по битій дорозі і місяць розсвічує їх звисока.

Шум крил, гук моторів! Червоні іскри між срібними зорями. Вибухи бомб, що летять з літаків на дорогу.

Покручений метал танків змішується з камінням і землею, крик ранених, метушня.

З лісу — скорострільний вогонь.

Колона повертає гармати й відкриває вогонь по лісі. Вояки припадають поза вирвами й купами землі.

Звичайна нічна дія.

Рештки колони торохкотять далі вужівницями. Місяць лягає за горами. Люди в хатах прислухаються до страхітливого гомону, моляться до образів, перед якими горять лямпадки, і думають з журбою про синів-братів, що в таку ніч стоять у полі з рушницею в руках.

Ранок — і далі звичайне життя села, і далі нашвидку направленою дорогою сунуть колони військ.

Омелян і Микола вибираються в ліс шукати коней. Дають Фікові понюхати упряж і кажуть: шукай! Цей наказ і запах пес добре знає, не раз уже ходив шукати коней. Нова надія оживлює скитальців: після нічного бою могло дещо змінитися, може дехто зміг сховатися, може коні розбіглися.

Ліс, як і люди, постраждав у воєнну бурю. Лежали покотом смереки, що шуміли ще недавно, посріблені місячним сяйвом, стриміли стовбури буків, що їх порозривали стрільна. Ями і біля них купи землі, коріння вивертами, пів боку ялиці, обдертої з кори, скапує кров’ю-живицею. Сполошеним птахам забракло гнізд. Яструби та вірли кружляють понад лісовим побойовищем. Прокрадаються люди поміж деревами й обламами. Пес бігає закрутами й петлями, нюшить. Вуха насторч, хвіст пружко-поземо.

— Шукай, Фіку, шукай!

Знайомий запах! Але багато запахів у лісі. Фік бере гостро вправо. Зникає.

Гострий гавкіт лунає в лісі. Йдуть якомога швидко в тому напрямі. Нагло кінчиться ліс і появляється невеличка галявина. На ній коні! Подерте мотуззя волочиться за ними. Очевидно, зірвалися з припон, сполохані гарматними пострілами вночі. Фік гавкає уривано, раз-по-раз. Побачивши господарів, підбігає до них і радісно гавкає:

— Знайшов! Є!

Два вершники чвалають лісовою дорогою. За ними пес.

— Швидко до річки! Швидко до броду!

Фікові вуха вже не наставлені: вони весело метляються по боках голови. За кожним стрибком танцюють вони, клапаті вуся, як каже Марточка. Хвіст наче крутить задом, а не зад хвостом. Все ж обидва разом біжать за передньою частиною, забігаючи її то з правого, то з лівого боку. Біла зірка ясніє на грудях, темна цятка шовково цвіте над оком на цинамоновому лобі. Очі випромінюють велику псячу радість.

Дерев’яні бараки, колись військові, були густо розставлені на широкій площі. Коли приглянутися здалеку, виглядали як відділ вояків. Ось-ось почнуть вправляти: ляж! встань! вперед! бігом! Але вони стояли в своїх шерегах один біля одного і не збиралися нікуди рушати. А ще ж табір довкола обведений дротом, на брамах озброєні стійки. Ті самі СС’и, що ескортували втікачів із Словаччини. На них темнозелені уніформи з чорними вилогами й труп’ячою головою на шапці.

Табір був розбомблений. Глибокі вирви свідчили про недавні бойові дії. Багато бараків було пошкоджених, деякі й зовсім завалились. Але не бракувало рук. Втікачів з кожним днем прибувало більше. Разом з розвалом німецьких фронтів зростало й число втікачів. Тож працювали над відбудовою пошкоджених бараків, зарівнювали вирви, направляли дороги. Був це перехідний табір, в якому збирали втікачів і з якого відряджували їх далі, переважно на працю до Німеччини. Таких таборів було чимало, і в одному з них поблизу Відня опинились обидві сім’ї: Ставничих і Жуків.

Мали вони за собою тяжкі переживання під час мандрівки через Словаччину. Бували в тихіших околицях, де населення жило в добробуті і досить приязно відносилося до втікачів. Потім в’їздили в околиці, де панував повний хаос і воєнна замішанина; ще в інших уже орудували комуністи, яких скидали з літаків. В одній із таких околиць попали до комуністичних партизанів, які завернули їх назад на схід. Але транспорт натрапив на відділ німецького війська, що розігнав партизанів. У перестрілці згинуло немало й втікачів.

Далі