Такий він був... - Софія Парфанович
Найбільша небезпека грозила скитальцям від словацьких партизанів. Вони воювали з німцями, але часто наскакували й на валки втікачів, завдаючи їм багато шкоди. Так сталося й з нашими скитальцями.
* * *Тої ночі валка втікачів розтаборилася на зарінку, поза селом. Хто мав, порозбивали шатра, інші влаштовувались під плахтами на возах, а то й під возами, як кому захисніше. Ще недавно осіла людина, забуваючи вигоди житла, ставала номадом-кочовиком.
Уздовж річки горіли ватри, на яких втікачі варили їжу. Де-не-де навіть пісня відзивалася. Тужна, ніжна, сумовита. Чужі зорі мерехтіли на небі, купалися в чужій річці. А там, ген за нею, темніли гори, високі, грізні Татри.
Як тільки розтаборилися, Микола вирішив піти в село.
— Піду. Спробую роздобути харчів. Тих трохи муки й сала, що веземо з дому, вже небагато. А дорога хто-зна ще яка далека.
— Не йди, Колю! — просила Стефа. — Якось перебідуємо. Я боюся, щоб тобі чогось не сталося, вони все ж чужі, а то й ворожі нам. І ніч…
— Не бійся. Найгірше вже за нами, а словаки, хоч і чекають на большевиків, народ добродушний, слов’янський. Щождо вас, то ви — разом, і не думаю, щоб вам щось загрожувало. Все ж майтеся на осторозі, держіть коней біля воза, і хай пес їх стереже.
— «Зрештою, ми між людьми, хоч нас і не багато», — міркував Омелян.
Проте, якийсь неспокій огортав його. Що може отакий гурт цивільних людей проти озброєних? В такий непевний час можна всякого зла очікувати і від німців, і від партизанів.
Отже, Микола пішов. За гроші нічого не можна було дістати, тим більше, що втікачі мали польські гроші, яких словаки не брали. Харчів можна було дістати тільки в обмін, найчастіше за цигарки чи тютюн, яких всюди було обмаль. Тож узяв їх з собою й Микола. Може вдасться виміняти на молоко і хліб. Всі такі помарнілі й збідовані в дорозі.
* * *Перший загавкав Фік. За ним відізвалося ще два пси, що мандрували з господарями. Всі три вони були сторожами валки і не раз поночі будили людей, остерігаючи проти небезпеки. Від села наближалися якісь люди.
— Хто ви? — спитали, підійшовши до возів.
— Ми — українці, — відказав хтось з утікачів.
— Проїздимо через вашу землю на захід. Не думаємо тут залишатися.
— Пречо уходіте? — знайоме, настирливе питання. Тяжко було розказувати їм усе. І так би не повірили.
Зібрали чоловіків і зажадали, щоб ішли партизанити, бити, мовляв, спільного ворога, німців, допомагати русским братам.
Та охочих не знайшлося.
— Тих старших не будемо просити, ані примушувати, — звернувся один до Омеляна. — Але ти молодий, чому б тобі не повоювати? Підеш з нами!
— Не піду! Я своє відвоював. І коли сюди прийдуть большевики, ви теж так воюватимете, — боронився Омелян.
— А як ми тебе попросимо? — в руці партизана блиснула пістоля.
— І то не піду. Прошу, гляньте на мої пальці, як мені стріляти? А знаєте, хто їх так гарно покривив? Брати-слов’яни, що їх ви чекаєте!
— То ти німець або німецький коляборант, коли вони до тебе поставилися вороже.
— Ні, я українець. А цього доволі, щоб проходити муки й бути приреченому на загибіль.
Почали радитись. Очевидно, не дуже вірили Омелянові. Але чоловік і справді не здібний до зброї.
— Коні твої? Замість тебе вони підуть з нами! Придадуться. Хлопців щораз прибуває і ми формуємо кінний відділ.
Тут уже обидві жінки і Омелян стали просити, щоб коней не забирали. Чим же поїдуть далі?
— Не поїдете. Залишитеся в селі, аж доки не прийдуть русове. Тоді вернетеся додому.
Казали, що додому нізащо не вернуться, і благали не брати коней. Та даремно. Їх відв’язали від воза і погнали до річки, за якою темнів ліс.
З голосним гавканням кинувся їм навздогін Фік. Але його відкликала Марія. Що він може помогти проти насильства?
Повернувшись із села, де йому вдалося роздобути трохи харчів, Микола застав сім’ю в розпуці.
Віз без коней стояв на зарінку, і ватра догоріла, і Стефа плакала…
— Не плач, Стефцю! — просив. — Щось же мусимо порадити!
— Ще добре, що його не було — потішав Омелян. — А то взяли б з собою.
— Так, це правда, ще добре, що всі разом, — сказав Микола. — Але якби я був з кіньми, то при нагоді міг би з ними втекти. Тепер нам залишається тільки чекати, що буде. Партизанські бої розгортаються і в хаосі замішання різне може трапитися.
Ніч журбою оповила валку втікачів. Забракло кількох чоловіків, не стало коней.
ШУКАЙ!До села скитальці не хотіли йти. Та й не дуже їх запрошували. Війна зробила людей обережними й неприязними. А ще ж до скитальців-приблуд. Якби були чесні, сиділи б удома. Звичайній людині нічого політикувати, нічого кидати рідний край. Так думали поголовно ті, що не зазнали ще нового ладу, прикритого блискучою покришкою пропаганди.
Не хотіли йти ще й тому, що боялися розсипатися.