Ратники князя Лева - Петро Михайлович Лущик
Попри різний стан, усіх об’єднувало одне: їх вибрав сам князь Лев для якоїсь надзвичайної справи, і заради цього вони згодилися покинути свої домівки.
Дорогою розмовляли мало — звивиста стежина, часті підйоми зі спусками вимагали великої уваги, і подорожні не відволікалися на розмови. Та й практично розмовляти було ні про що. За винятком п’ятьох дружинників, інші ратники раніше знайомі не були, познайомилися лише за кілька днів перед тим. Зате майбутнє у них обіцяло бути спільним, але поки що воно ховалося за мовчанкою Ратибора. Наразі Тугар був знайомий з Левком, Власом і Вацлавом — русявим хлопцем десь із-під Кракова, наймолодшим з-поміж них. Тугар знав, що свого часу Вацлав був холопом у короля Данила, після його смерті дістався Леву, а вже князь виявив у юнака військові здібності. Вони четверо і дружинник Жирослав, що якимось чином прилучився до них, трималися разом і на першому перепочинку, коли сонце вже припікало, а після нічної грози повітря нагадувало лазню. Зупинку Ратибор дозволив на березі невеличкої річки, назву якої не пам’ятав навіть всезнайко Івор.
Кожен ратник віз у торбі, прикріпленій до сідла, запас їжі, достатній для двох днів подорожі. І щойно Ратибор оголосив перепочинок, воїни спішилися, попустили повіддя, щоб коні паслися. Самі також витягли припаси.
— Не розумію, навіщо така таємничість, — говорив, запиваючи кусень хліба джерельною водою, Влас. — Хіба важко сказати, куди ми прямуємо?
— Якщо князь не вважає за потрібне казати, значить, має на це вагомі причини, — пояснив Жирослав.
— Щоб ми комусь не проговорилися? — уточнив Влас.
— Можливо...
— Та що це за місце таке, що навіть тим, хто їде туди, не вільно знати про нього?
— А хто ми такі, щоб сумніватися в намірах князя? Не можна — значить, не можна!
— А ти хоч знаєш? — із надією спитав Левко.
Жирослав продовжував жувати хліб, непомітно скосивши погляд на Ратибора, що сидів під розлогим деревом, і кивнув головою.
— Але не скажеш, — не вгавав Влас.
— Ні. Приїдемо — дізнаєшся.
Ця розмова хоч і не прояснила ситуацію, все ж іще більше заінтригувала ратників. Усім хотілося, щоб якнайшвидше настало завтра.
Але виявилося, що хтось розпорядився інакше. Відпочинок уже завершувався, раптом десь зліва, куди прямував загін, почувся невиразний шум, і два дружинники повалилися на землю із стрілами у горлі і грудях. Інші скочили на ноги саме у той момент, коли на галявину вихопилися зо три десятки озброєних людей. Уже першого побіжного погляду вистачило, щоб зрозуміти: до еліти воїнства нападники не належать. Це їх і згубило. Подорожні недаремно були вибрані самим князем. Хоча на одного випало по два нападники, майстерність ратників не йшла ні в яке порівняння із засідкою. Ратники відбивалися лише якийсь час, потім сміливо перейшли у наступ.
Зустрівши відсіч, на яку й не сподівалися, розбійники поспішили втекти, залишивши мертвими десь із дюжину своїх товаришів.
Серед ратників втрат не було, лише один дружинник отримав поранення шаблею в плече.
— Хто то був?
Це були перші слова, які сказав Влас. Досі всі билися мовчки, неначе боялися, що зайві розмови можуть зашкодити.
Ратибор витер меча об одіж нападника, заховав у піхви, підійшов до двох дружинників, що схилились нерухомі.
— Мертві, — констатував він. — Забираємося хутчіше геть.
Лише після цього відповів Власу:
— Розбійників тут тьма-тьмуща. Правда, ніхто не гадав, що вони так близько підійдуть до міста. Досі вони гасали значно південніше.
Тим часом привели коней, що спокійно паслись неподалік і зовсім не переймалися боєм. Насамперед двох убитих перекинули через сідла, тоді допомогли сісти пораненому.
Подальшу дорогу долали повільніше, ніж досі: доводилося слідкувати, щоб тіла убитих не звалилися з коней, та й на спостереження навколишніх хащів витрачалося більше часу, ніж до того.
Першим містом, куди увійшов невеликий загін, виявився Другобець[7]. Засноване ще за Рюрика Ростиславича, місто поділило долю решти руських міст і тепер стояло незахищене. Саме це відчуття незахищеності зробило свою справу: більшість городян покинули рідну домівку і переселилися у сусідній Львів, хоча й без міських мурів, але під безпосередньою опікою князя.
Правда, місто все ж оточував частокіл, але він явно не був призначений для того, щоб зупинити Орду. Як пізніше дізнався Тугар, частоколом городяни захищалися від численних у цих лісах розбійників. Після особистої зустрічі з ними подорожні сприйняли цю пересторогу не зайвою.
Другобець розташувався на березі невеликої річки, яку Івор назвав Тисьмяниця.
— Чому Тисьмяниця? — поцікавився невгамовний Влас.
— Не знаю, — зізнався Івор. — Що це означає, сказати не можу. Може, городяни кажуть...
— Це від слова «тясмин», — озвався Тугар.
Всі, і Ратибор зокрема, повернули до нього голови.
— Що значить