Непорозуміння - Айрін Айс

Лісовська Олександра

Пройшов лише перший робочий тиждень, а я вже встигла пізнати на смак всі кола пекла. Ні, робота не складна, мій безпосередній начальник просто душка, вся річ у ньому. У Салтикові. Як цербер цілий день стереже грішну душу так і власник «Будіндасті» не дає мені жодної хвилини спокою.

Склалося враження, що крім як діставати новеньку, йому на роботі зайнятися більше нема чим. Щодня бігає за мною хвостиком. З боку це напевно смішно виглядає. Ось тільки мені не до веселощів. Його знущання, натяки та лайка вже дістали. Так і хочеться вмазати по його зухвалій пиці, але я продовжую у відповідь усміхатися або вдавати, що мене не зачіпають його слова чи дії.

Все добре, все добре! Я сильна, а тому впораюся з усіма складнощами. - постійно бубню собі під ніс як мантру заповітні слова в надії що так і буде. Допомагає, але не завжди. Двічі все ж лила сльози у два струмки.

Усі мої страждання через впертого віслюка! Вбив собі в голову, що я сплю з Антоном і тепер не переконати у зворотньому. Глухий і сліпий. Ненавидить мене. Виводить. Скільки разів я намагалася поговорити з Салтиковим, але результату нуль. Неможливо переконати людину, якщо вона не бажає слухати.

Перші дні я метушилася, намагалася щось зробити, але усвідомивши що це даремно витрачені сили і час, перестала виправдовуватися. Хай думає що хоче. Коханка так коханка. Мені на його думку начхати. Головне ми з Антоном знаємо що це безглузда нісенітниця. Я не та людина, яка стане руйнувати чужу родину заради своєї вигоди чи щастя. Та й Антон божеволіє від своєї дружини, тому інших жінок для нього не існує.

Єдине що розчаровує так це балакучий персонал компанії. За спинами всі шепочуть  і пліткують про наш нібито роман з Антоном. Щедро поливають брудом і втоптують мене в лайно.

Якось у вбиральні підслухала розмову про мене та Антона. Це сталося випадково. Просто дівчата з офісу так бурхливо і голосно обговорювали моє особисте життя, що хочеш не хочеш, станеш свідком нової плітки.

Багато чого про себе дізналася. Виявляється, я та ще шльондра, яка дає всім підряд. Не стала оприлюднювати свою присутність, бо й до цього плакала в кабінці. Салтиков довів, будь він не ладний. Заплакана, засмучена. Макіяж зіпсувала слізьми. Те й ще видовище. Просто не хотіла постати перед цими гієнами слабкою, розбитою, пригніченою. Не подарую їм такого задоволення. Слухати цей незаслужений бруд про себе було дуже прикро і важко. Нагадили у душу просто так.

Вихідного я чекала, як манни небесної. Хотілося довше поспати, насолодитися шкідливою їжею та просто побити байдики. Однак грандіозні плани Олександри Лісовської канули на дно океану після ранкового дзвінка Антона.

- Спиш?

- З твоєї милості вже ні! - сказала з більшою злістю ніж хотіла.

- Вибачатися не стану. Тут така справа ... - на секунду він зам'явся, але незабаром продовжив - допомога твоя потрібна. Жіноча.

- Заінтригував.

- У нас із Мариною річниця. П'ять років, як разом. Подарунок купити потрібно, а я зовсім не знаю, що подарувати.

- А раніше як ти справлявся? - Чотири роки якось без мене викручувався, а тут заладив допомога потрібна. Може мститься за ненароком пролитий чай.

- Раніше Салтиков підказував, але сама розумієш цього року не стану в нього допомоги просити.

О так ще й як розумію. Тепер родичі в контрах і все через мене. Цей безглуздий інцидент обтяжує моє сумління. Почуваюся винною. Стала причиною їхньої сварки. Нехай Антон і запевняє, що все гаразд, але легше від цього не стає. Допомогти - не відмовила, а навпаки проявила ініціативу та винахідливість. Скільки варіантів було запропоновано стільки ж і відхилено. В результаті зійшлися на покупці золотого ланцюжка.

Я запропонувала купити золотий ланцюжок з кулоном,  в який можна вкласти фотокартку. А Марина сама вибере фото тих, кого хоче берегти у свого серця.

Антон був у захваті від пропозиції і ми з ранку відправилися  на пошуки ланцюжка у всі відомі ювелірні магазини міста. Безліч сутичок і  суперечок, але результат коштував зусиль. Додатково замовили гравіювання на кулоні. Коротке «Навіки твій». Як багато закладено у простих начебто словах…

- Може до нас на вечерю. Мариночка приголомшливо готує. - Розхвалює дружину друг.

- Давай іншим разом. Все ж таки думаю вам варто провести цей вечір удвох.

- Ти як завжди маєш рацію Сашуль. – Антон потріпав мене за волосся. Зіпсував укладку придурок, але від лагідного жесту стало тепліше на душі.

- Сідай, хоч підкину додому.

- Ні, не варто. Краще прикупи ароматичних свічок, пелюсток троянд і не забудь букет квітів. - Даю настанови повчальним тоном. Хоча сама жодного разу не дочекалася подібної романтики від колишнього хлопця, але говорю як зі знанням тої справи. Лицемірно однак.

- Без тебе розберуся малявка. Навіть думати не хочу про те, що вирішив прикупити чоловік. Думки вульгарні лізуть у голову. - Ну все, бувай Лиса. Дякую!

- Просто цукерками не відкупишся, - кинула на прощання. Звичайно ж не всерйоз.

Зовсім забула про час, тому на підробіток мчала з усіх ніг. Забігла в ресторан з чорного входу і плюхнулась прямісінько в обійми боса.

- Запізнюємося. – констатує неприємний факт Денис Аркадійович, власник ресторану «Агафія». На вигляд грізний мужик, але в очах ні краплі злості. Стрункий, підтягнутий, приємний  та гарний зовні чоловік і, як кажуть, цілком гідна людина. Високий, чорнявий, але з легкою  сивиною біля вилиць, ніс з невеликою горбинкою, тонкі міцно стиснуті губи. Цікаво, а посміхатися він уміє? Явно не на роботі.

- Вибачте! Це більше не повториться.

- Звичайно. Наступного разу я вас звільню. -  І де та розхвалена доброта керівника? Адже він жартує правда? Обличчя цеглою фіг зрозумієш.

- Я піду. - несміливо дивлюся на нього з-під вій.

- Ідіть. - Але незважаючи на свої слова продовжує вдивлятися в прірву моїх очей. Пересиливши себе, тікаю на кухню, але кожного кроку відчуваю чужу пильну увагу.