Діти - Галина Василівна Москалець
— Де спить Адась? — раптом різко обернулась мама.
Євка здивовано втупила в неї очі.
— Хіба ти не знаєш?
— Якби знала, то не питала б!
— У себе в кімнаті…
— А то що таке?
Мама нагнулась і підняла з підлоги у вітальні бруднющу носову хустинку.
— Не знаю… — щиро здивувалась Євка. Хустинка була Адасева. Вона витирала нею туфлі, й кошеня затягнуло її аж сюди. — Дай я викину!
— Євцю, — тихо сказала мама, опустившись на стілець. — У тебе з Адасем щось було? Ви вже великі, я розумію, але тепер такий час…
Євкою аж пересмикнуло:
— Нічого, нічого не було!
— Добре, добре, донцю!.. Ти мені ніколи не брехала. Від отакої-о!
Мама схлипнула і стала прощатись. Євка грюкнула дверима так, що задзвеніли шибки.
«A-а, «чи щось було»? Було, не було, яке їй діло? А що вона раніше думала? А так довго прикидалась: «Діти, діти». Сама десь думає, що я бозна-що з ним роблю. Ой…»
Євка шморгнула носом і вся похолола. «Боже, мені ж тепер не можна його любити. Це тільки тому, що війна, ми живемо в одному будинку. А потім, коли німців проженуть, все буде, як і раніше…»
— Все, — сказала Євка. — Я ніколи навіть не посміхнусь до нього. Я йому чужа, і він мені ніхто.
Вона вірила, що тепер уже «все». І їй справді стало легше.
Пролились мої сльози, Краплисті та чисті, На вік мій дитячий, На вік мій невинний, На юність мою, Квітучу й жагучу. На роки змужнілі, Роки похилі, Пролились мої сльози. Пекучі та чисті. Адам Міцкевич 11.Адась носив порожні сулії з складу до цеху, і йому доводилося кожного разу проходити біля купи гнилих відходів під парканом. Навколо аж чорнілося від мух. Немилосердно пекло сонце.
В прохолодному складі сиділо троє німців і смоктали зі склянок спирт. Перед ними стояла миска яєць і лежав шмат ковбаси. Адася занудило від її запаху: з початку війни він і в очі не бачив ковбаси.
— Егей, кінд! Ком цу гір! — ляснув себе по коліні товстий червоний німець, якого звали гер Функе.
Адась обтер спітнілі руки об сорочку, підійшов.
— Шульц, налий-но йому! Хай зігріється!
Всі зареготали.
— На! — простягнув йому в повній жмені склянку Функе. — За пролиту краплю розстріляю на місці, за дві — два розстріли!
Всі знову зареготали. Третій німець сміявся тоненьким пташиним голоском.
— З мене досить і одного розстрілу, гер Функе! — розпачливо сказав Адась і взяв склянку, намагаючись не торкатись волохатої руки.
— Непогано сказано, кінд! — підбадьорив задоволено німець. — Пий! Айн, цвайн, драй…
Він витягнув з глибочезної кишені пістолет і підкинув його на долоні.
Адась зібрався з силами, заплющив очі й перехилив склянку. В першу мить його оглушило, як від удару, і сльози бризнули з очей.
— На яйце! — звідкись донісся співчутливий голос німця. Адась несміло простягнув руку, взяв яйце, але не доніс його до рота. Яйце хруснуло і теплим клеєм розтеклося поміж пальців.
— Іди, іди! — відмахнувся хтось від нього. Адась здавив крихку шкаралупу в руці й не міг розтулити злиплий кулак.
— Марш! Працюй! — боляче ткнули його в груди. Адась повернувся і пішов. Йому все пливло перед очима. В ніздрі вдарив сморід, і він подався просто до купи покидьків. Адасю ще ніколи не було так погано. Він сів на землю і розплакався, як дитина.
— Мамо, мамочко!
Не було кому його пожаліти. Він помирав, його поволі розривало