Спартак - Рафаелло Джованьолі
Цієї миті підійшов центуріон повідомити Спартака, що три тисячі іллірійських і далматинських пращників, які втекли з римського табору, стоять перед преторськими воротами і настійно просять прийняти їх у ряди їхніх братів.
Спартак поміркував над проханням цих трьох тисяч дезертирів. Його, можливо, взяв сумнів у їхній щирості, а може, не хотів давати своїм воїнам приклад, шануючи дезертирів. Він вийшов до воріт табору і сказав їм:
— Кидати свій прапор — вчинок негарний, негідний доблесних воїнів. Вітати і приймати втікачів з ворожого табору — недостойно честі полководця і небезпечно. Бо який згубний приклад для моїх бійців дали б ви, як товариші, що зраджують військо і присягу.
І він їм відмовив.
Через тиждень після цих подій, надвечір, декуріони й центуріони обійшли намети і від імені Спартака наказали зняти табір, не чекаючи сурми і додержуючи повної тиші.
Тим часом вершники за наказом вождя поїхали з сокирами нарубати дерев у сусідньому лісі і вночі настягати їх до табору в достатній кількості.
О годині перших смолоскипів Спартак звелів розпалити в таборі великі багаття. Потім під покровом дощу і снігу, що йшли вже дві доби без упину, в темряві безшумно рушив до того місця Крассового рову, де ще не було стіни. Тут він наказав поскидати у рів стовбури і хмиз, які принесли вершники, а зверху шість тисяч піхотинців поклали шість тисяч заздалегідь приготовлених мішків з землею. Так вони завалили широкий прохід через рів. Цим мостом Спартак перевів усе військо і наказав іти безшумно, незважаючи на дощ і сніг, аж до Кавлона.
Сам він з кіннотою сховався в лісі поблизу ворожого табору. Опівдні наступного дня він кинувся на два легіони Красса, які йшли околицями по продовольство, і за півгодини вирубав понад чотири тисячі римлян.
— О!.. Присягаюся всіма богами пекла! — заричав Марк Красс при цій вістці і вдарив себе кулаком по голові. — Що це за людина?.. Коли я певен, що замкнув його в залізному кільці, він утікає; я громлю його, він збирає нове військо і нападає на мене ще сильніший, ніж був раніш. Я оголошую, що війні скоро кінець, а він запалює ще запеклішу війну!.. Присягаюся душами померлих! Це якийсь злий привид! Це упир, який щогодини жадає більше крові! Це ненажерний вовк-перевертень, що живиться різаниною, вбивствами!
— Ні, він просто великий полководець, — відповів юний Катон, якого за дисциплінованість, витривалість і доблесть поставили до Красса контуберналом.
Сам не свій від люті, злобно зиркнув на юнака Марк Лiціній, ледве не вилаяв його, та, заспокоївшись, сказав:
— Мабуть, твоя правда, сміливий юначе.
— Якщо сміливість — це звичка завжди говорити правду, то ні Персей, ні Ясон, ні Діомед і ніхто інший на світі не був сміливішим від мене, — гордо сказав Катон.
Замовк Красс, мовчали Скрофа, Квінт, Муммій та інші. Всі тяжко замислилися. Нарешті Красс заговорив ніби до самого себе:
— Ми можемо за ним гнатись, але його не наздогнати, бо він пересувається, як хорт або олень, а не як людина! Ну що, коли з своїм вісімдесятитисячним військом він піде на Рим?.. О боги!.. Що тоді буде? Яка це небезпека!.. Що вдіяти, аби його спинити?.. Що робити?
Всі радили написати Сенату, що війна стає запеклішою і страшнішою, ніж була раніше, що для її швидкого закінчення слід вирядити проти гладіаторів, крім легіонів Красса, військо, яке після перемоги в Іспанії веде до Рима Гней Помпей, а також військо Луція Ліцінія Лукулла, яке повертається до Італії після перемоги над Мітрідатом. Тільки оточивши ворога трьома військами по сто тисяч бійців кожне під командуванням найславетніших полководців республіки, можна буде закінчити за кілька днів ганебну війну з гладіаторами.
І хоч Крассові дуже тяжко було таке писати, він відправив до Рима це послання, а потім зняв табір і повів своє військо слідом за Спартаком.
Фракієць вирішив іти через гори і з Кавлона через Скіллакій швидким маршем попрямував до гір Новокастра і Полеокастра.
Але через п'ять днів, коли вже прийшли до Полеокастра, буйний та зухвалий Гай Ганнік зчинив у таборі заколот і збунтував цілих п'ять легіонів, голосно заявляючи, що спочатку треба розбити Красса і тільки потім іти на Рим. До нього приєднався Каст. Бунтівники не послухалися ні погроз, ні прохань Спартака, покинули гладіаторський табір і розташувалися на відстані восьми-десяти миль од нього.
Спартака засмутила їхня ганебна поведінка, але він не зважився покинути їх напризволяще, на повну загибель. Він чекав і сподівався, що вони схаменуться, а через це втрачав час і віддаль, які виграв у Красса.
Ворог надходив дуже швидко. За чотири дні він дійшов до висот Полеокастра, де стояв Гай Ганнік, навально напав на нього і зав'язав битву. Одчайдушно билися тридцять тисяч бійців Ганніка і Каста, та коли б вчасно не прийшов Спартак, були б вони порубані на місці.
З приходом фракійця бій став ще запекліший і кривавіший, і тільки ніч розвела противників. Але ні та, ні друга сторона не поступилися й на крок. У цій битві полягло дванадцять тисяч гладіаторів і десять тисяч римлян.
Тієї ж ночі Спартак, маючи менше військо, умовив непокірних іти з ним, знявся з місця і пішов до Бізініяна.
Спартак намагався переконати Гая Ганніка і Каста не роз'єднуватись і поки що уникати битви з Крассом. Він сподівався розбити його після того, як утомить його маршами та маневрами.
Поради Спартака трохи ніби заспокоїли Каста і Ганніка, бо вони не були йому ворогами, навпаки — любили його й шанували. Та їм несила було терпіти узду дисципліни; вони жадали будь-що схопитися з ворогом.
Три дні ховався Спартак на горі поблизу Бізініяна. Потім буремної ночі, в дощ і грозу,
