Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
Їхні дружки з інших ескадрилей почали безцеремонно ввалюватись до намету і влаштовувати там справжній бедлам. Для самого Йоссар’яна часто вже не залишалося місця. Що найгірше, він не міг більше приводити до себе сестру Качкіт. А тепер, коли настала осіння негода, куди іще він міг її повести?! То вже було зовсім непередбачене лихо, і тепер Йоссар’яна часом поривало розчерепити їхні довбешки кулаком або, схопивши за шкірки та штанці, раз і назавжди повикидати їх одного за одним у мокрі колючі будяки, що росли поміж його особистим пісуаром — іржавою каструлею з дірками у дні — та загальним клозетом, збитим із сучкуватих соснових дощок, що стояв неподалік, схожий на пляжну кабіну для переодягання.
Проте, замість того щоб розчерепити їм довбешки, він начепив калоші та чорний дощовик і почвалав крізь мжичку та морок до Зеленого Вужа вмовляти його, щоб перебрався до нього і скоріше витурив кудись подалі цих клятих маминих синків своїми страхітливими лайками та свинськими манерами. Однак Вождь Зелений Вуж застудився і виряджався до шпиталю, де збирався померти від запалення легень. Інстинкт підказував Зеленому Вужу, що час його вже настав. Груди розривав біль, не відпускав безугавний кашель. Навіть віскі більше не зогрівало. Найтяжчим прокляттям для нього стало те, що до трейлера повернувся капітан Флюм. А це вже, безперечно, була віща прикмета.
— Він не міг не повернутись, — доводив Йоссар’ян, марно намагаючись утішити понурого здорованя-індіанця, чиє масивне мідно-червоне обличчя за лічені дні геть змарніло, набравши якогось вапнясто-сірого відтінку. — За такої погоди він у лісі замерз би на цурку.
— Ні, один тільки холод не вигнав би цього жовтопузого тхора з лісу, — вперто стояв на своєму Вождь Зелений Вуж. Він постукав себе в чоло і додав з таємничим виразом: — Ні, сер! Він щось відчув. Він відчув, що настав мій час умерти від запалення легень, ось що він відчув. І ось звідки я знаю, що настав мій час.
— А що каже Док Дайлік?
— Мені нічого не дозволяють казати, — тужливим голосом пояснив Док Дайлік зі свого стільчика в темному кутку намету; при миготливому блиманні свічки його впокорене шпичасте личко мало колір, що буває в зеленої черепахи. Все навколо тхнуло цвіллю. Лампочка в наметі перегоріла кілька днів тому, і жоден із двох його мешканців не мав снаги вкрутити нову. — Мені більш не дозволяють займатись лікарською практикою, — додав Док Дайлік.
— Бо він — труп, — злостиво зауважив Вождь Зелений Вуж і реготнув, але тут же захлинувся мокротинням. — Ну й сміхота!
— Мене навіть зняли з постачання.
— Ну й сміхота, — повторив Вождь Зелений Вуж. — Весь час мотав мені душу, а тепер глянь, що сталося з ним самим. Він труп. Його вбила власна пожадливість!
— Не це мене вбило, — спокійним і байдужим голосом відказав Док Дайлік. — Пожадливість тут ні до чого. В усьому винен цей паскудний доктор Стаббс: це він підбурив полковника Пескарта й підполковника Порка проти всіх лікарів у полку. Своєю дурною принциповістю він скомпрометував усю нашу професію. Якщо не візьметься за розум, його забалотує медична асоціація штату, і хай тоді спробує знайти собі практику!
Йоссар’ян спостерігав, як Вождь Зелений Вуж обережно переливає віскі у три порожні пляшечки з-під шампуню і засовує їх до речового мішка.
— А ти не зміг би по дорозі до шпиталю завітати до мене та й урізати комусь із них по пиці? — задумливо спитав він. — їх там аж четверо, і, кінець кінцем, вони зовсім виживуть мене з намету.
— Ти знаєш, щось подібне колись сталося з усім моїм плем’ям, — не без гумору зауважив Вождь Зелений Вуж і навіть присів на койку, щоб посміятися з власного дотепу. — А чом би тобі не попросити капітана Гадда — хай він трохи попсує їм веселе життя. Ніхто не вміє псувати життя людям краще, ніж капітан Гадд.
Йоссар’ян кисло скривився від самої згадки про капітана Гадда. Той і так уже, скільки міг, знущався з новеньких льотчиків щоразу, як вони заходили до його намету взяти карти чи одержати розвіддані. Коли йшлося про капітана Гадда, то Йоссар’ян одразу ж пойнявся співчуттям до своїх сусідів, йому навіть захотілося взяти їх під опіку. Хіба ж винні вони, що молоді й життєрадісні, казав він сам до себе на шляху додому, розтинаючи темряву променем ліхтарика. Він би теж хотів бути молодим та життєрадісним. І не їхня вина, що вони зараз такі відчайдушні, самовпевнені й безтурботні. Просто треба набратися терпцю, почекати, поки одного чи двох із них уб’ють, а решту поранять, і тоді все відразу стане на місце. Він заприсягся, що ставитиметься до них терпиміше та великодушніше. Проте коли Йоссар’ян, із найкращими намірами, пірнув до свого намету, в грубі палахкотіло високе жовте полум’я. З жахом в очах він прикипів до місця. На його очах чудові Весслові березові поліна перетворювалися в дим! Вони розклали з них вогнисько! Йоссар’ян витріщився на їхні бездушні розшарілі пики і ладен був вилаяти їх на чім світ стоїть. Він ладен був узяти й зіткнути їх усіх лобами, а вони голосно, сердечно привітали його і з веселою гостинністю запросили розділити з ними смажені каштани та печену картоплю. Ну, що він мав з ними робити?
А наступного ранку вони спровадили з намету небіжчика. Ось так — узяли й викинули геть. Вони винесли його койку й манатки просто в кущі і все це звалили там на купу, а потім, бадьорі, повернулись до намету, обтрушуючи руки: ото, мовляв, добре діло зробили! Йоссар’ян був приголомшений такою завзятою енергією, таким запалом, таким немудрим і практичним підходом до справи. За якихось кілька секунд вони легко і просто розв’язали проблему, над якою Йоссар’ян та сержант Трезор марно билися довгі-предовгі місяці. Йоссар’ян запанікував: того й гляди, вони так само легко спекаються і його самого! — і мерщій побіг до Голодного Джо та й махнув із ним у Рим. А до наступного ранку Кристієва краля