Вічний календар - Василь Махно

«Не доливаєш?»

«Та вам ніколи не вгодиш», — віджартовувалася.

Останнім часом Дмитрові пригадувалося дитинство. Воно поверталося, щоб розгладити зморшки на його серці. Перше, що згадувалося, — як вони з Юстином Микуляком та ще кількома хлопцями грали на Ставищі в кічку. Дмитро з Юстином вчилися в гімназії, і там на шкільному спортивному майданчику грали у футбол і крокет. Приїжджаючи до Митниці, гімназисти показали ровесникам гру в крокет, але ті, зігравши раз чи два, відмовилися і продовжували грати в улюблену всіма кічку. Згадався й той день, коли Юстин необережним ударом по підкинутій вгору палиці перебив сухожилля правої руки Долоткові, синові найбіднішого митницького селянина. Саме це каліцтво вбереже в майбутньому Долотка від військової повинності. Баревичеві того ранку не хотілося йти грати. Юстин прийшов по нього й випросив. Навчання в гімназії розпочиналося через два тижні. І хлопці використовували останні дні ферій, забавляючись із сільськими ровесниками. То рибу ловили біля Млина, то підстерігали на городах кротів, заливаючи їхні нори водою. Саме того дня напустився на селище туман. Було так біло, що за два кроки в деяких місцях не можна було побачити перед собою нічого. Учора ще був теплий вересневий день, а під ранок позимніло. І невідомо звідки, може, спочатку з русла Джуринки, спливли догори білі густі смуги, які накрили всі вулиці та околиці селища. Туман наче забинтував усе. Юстин сказав, що пограти в тумані буде цікаво. На Ставищі все-одно хтось вигнав пасти худобу, тому гравці знайдуться, запевнив він. Брести вулицями в пелені густого туману було цікаво. Назустріч Дмитрові з Юстином виринали голоси й постаті, а потім, як і хлопці, зникали в тумані. На Ставищі справді зустріли кількох пастухів, серед яких і Долоткового сина. Гру розпочали з того, що послали Долотчиного виламати кілька гнучких палиць із верболозу. Тим часом Дмитро з Юстином прихопленим мисливським ножем проштрикали місце під ямку.

Дмитро штрикав, а Юстин вибирав розпушену землю. Долотчин повернувся з п’ятьма палицями для гравців. Патик, який підкидатимуть у повітря й битимуть із розмаху по ньому, виламали з дикої яблуні. За час приготування до гри туман трохи розсіявся, і можна було вдалині бачити темну річку. Після кількох ударів Юстин щосили замахнувся, коли Малий Долотка підліз збоку, щоби поправити яблуневий патик на ямці. І в ту мить Юстин щосили траснув по руці. Малий скулився, зайшовшись сильним плачем, схопився за руку. На місці удару рука посиніла, як базник. Від того часу рука в хлопця теліпалася, а Микуляки, щоби загладити синову провину та щоби справа не дійшла до суду, як Долоткам радили вчинити, вділили їм чверть шнура поля.

«Як тоді підліз малий Долотка?!» — запитував себе Баревич із почуттям провини, наче то вдарив він, а не Юстин.

Над селищем удень падали курячі дощі, а ночами згорілими сірниками зсипалися зорі. Кашель душив Дмитра і вдень, і вночі, не даючи ні жити, ні вмерти.

Здавалося, що ночами він чує, як пливуть річкою срібні карасі, долаючи тяжку воду, куди звалювалася від полохливого доторку якогось звірка намокла глина.

Критай і Стефанишин влетіли на мотоциклі під вантажений лісом ЗіЛ із причепом.

Пуда прибіг останнім. Кілька місяців тому він повернувся з допоміжної Пробіжнянської школи-інтернату. Втік, не добувши до закінчення навчального року. Покрутившись у Чорткові, з’явився в Митниці. Коли Пуду питали, а скільки буде два на два, то він весело відповідав: «Капуста». Мабуть, в інтернаті Пудині відповіді на уроках були такими ж веселими, бо влітку хтось привіз йому свідоцтво про восьмирічну освіту. А нащо воно йому? Параска Лабанда, Пудина мама, спуталася з рудуватим Німим, що розкидав коровам силос і згрібав гній. Старший куди пошлють. Пуду Німий і Параска зачали на фермі. Німий, накидавши надвечір за могорич фіру силосу, показав Парасці, що має пляшку самогонки й закуску. Їхня зміна закінчувалася, на фермі залишався тільки черговий. Вони випили, а потім Німий, торкнувшись грубою рукою Парасчиних грудей, завалив її на купу соломи. Накинувся на неї зі звіриною силою. Параска навіть писнути не встигла, як відчула міцну долоню на своїй волохатості. З рота Німого пінилася слина. Лабандиха відчула, що її середину обпік гарячий струмінь, випущений Німим, і через дев’ять місяців народився Пуда. Ще перед народженням дитини, коли Німий бачив Параску, що наперед себе несла великий живіт, він щось радісно вигукував, звертаючи увагу інших доярок. Вони здогадалися, що батько дитини — Німий. Після народження Пуди, названого Віктором, Німий недовго пожив із Лабандихою. Не раз її бив і щипав. До чотирьох років Вітя ріс німим, хіба інколи з його вуст зривалися незрозумілі слова: «Пуда, Пуда». Сусіди казали, що дитина перестрашена. Вітю водили до знахарок зливати віск. Парасці переказували, що коли Німий помічав десь сина, то намагався, як умів, щось сказати. Звуки виходили з батькового рота грубими, зі слиною — і малий утікав. У віці шести років Пуда заговорив. Якраз тоді, коли Пуда став міцно на ноги й виріс вищим за кущ полину. До цього віку Вітя лише вигукував так само, як Німий. Виглядало, що дитині передалася батькова німота. Але трапилося чудо — Пуда почав вимовляти окремі слова, а з часом навчився вкладати їх у речення. Звичайно, розвиток Пуди відрізнявся від ровесників. Хлопець просидів по два роки в першому і другому класі митницької школи, навчившись читати по складах і сяк-так писати. Учителі просили Параску забрати сина до Пробіжної. У зошитах малого Пуди рясніли чорнильні плями й незрозумілі малюнки. Ровесники всіляко знущалися над ним. В однієї Пудиної однокласниці зникла кулькова ручка, яку її старший брат, що служив у Німеччині, передав демобілізованим однополчанином. Дівчинка пишалася ручкою, а школа заздрила, бо в ні в кого іншого такої ручки не було. У крадіжці запідозрили Пуду. На шкільному стадіоні, за туалетом, його побили, а після уроків кілька хлопців начепили на підозрюваного картку «Злодій» і повели вулицями селища. Гурма котилася вуличками. Бідного Пуду штовхали в боки, били по голові. Він рюмсав. Дитячі сльози образи за несправедливість, які він розтирав брудними руками, котилися щоками. Пуду підвели додому — і зі сміхом розбіглися. Ручка, як згодом з’ясувалося, опинилася в портфелі поміж витертими до дір складками. Батько дівчинки, перевіряючи всі закамарки портфеля, знайшов згубу в одній із таких дір. Але доля Пуди була вирішена. Параска їздила з Пудою до Чорткова двічі, раз — до