Діти капітана Гранта - Жюль Верн

Пролунав оглушливий вибух – то вистрілила гармата. Виявляється, горопаха вхопився за мотузок зарядженої гармати, от і пролунав постріл. Географа відкинуло на бак, а звідти він гепнувся у кубрик.

Подив змінив жах – усі-бо вирішили, що сталося лихо. Матроси кинулись униз і винесли Паганеля на палубу. Його довготелесе тіло зігнулось удвоє, учений не здатен був вимовити жодного слова. Його перенесли на ют. Майор, що в подібних випадках був на палубі за лікаря, хотів роздягнути бідолашного Паганеля, аби перев’язати його рани, та не встиг він торкнутися до вмираючого, як той підскочив, мов ужалений.

– Нізащо! – вигукнув він, швидко защібаючи свій подертий одяг на всі ґудзики.

– Слухайте, Паганелю… – почав було майор.

– Кажу ж вам, ні!

– Треба оглянути…

– Я не дозволю оглядати себе.

– А раптом ви зламали… – вмовляв Мак-Наббс.

– Так, зламав, – підтвердив Паганель, швидко зводячись на довгі ноги, – але те, що я зламав, полагодить тесля.

– Що ж ви могли таке зламати?

– Палубну підпору, коли летів сторч головою!

По цих словах пролунав ще гучніший регіт. Така відповідь цілком заспокоїла усіх друзів шановного Паганеля, який після своєї пригоди з гарматою лишився цілий і неушкоджений.

«Дивно, дуже дивно, – подумав майор, – цей географ виявився такий сором’язливий!»

Коли до Паганеля нарешті повернувся здоровий глузд, він мав відповісти ще на одне питання.

– Що ж, Паганелю, відповідайте, як на духу, – сказав Гленарван. – Визнаю, що ваша неуважність стала нашим порятунком. Якби не ви, то «Дункан» достоту захопили б каторжники. Якби не ви, то ми вдруге б потрапили в полон до маорійців. Та, на бога, скажіть мені, в силу якої дивної асоціації замість «Австралія» ви написали в листі «Нова Зеландія»?

– Та тому, хай йому чорт, я це написав, що… – і тут Паганель поглянув на Роберта, на його сестру й замовк. А потім відповів: – Що вдієш, любий Гленарване! Я ж геть несповна розуму! Я просто невиправна істота. Мабуть, таким залишусь до скону.

– Якщо тільки з вас раніше не здеруть шкіру, – зауважив майор.

– Здеруть? – розгнівався географ, – А це що за натяк?

– Які можуть бути натяки, Паганелю? – спокійнісінько запитав майор.

На цьому розмова урвалась. З’ясувалося і те, яким чином «Дункан» опинився у цих водах. Дивом урятовані мандрівники тепер мріяли тільки про одне: якнайшвидше потрапити до своїх зручних і затишних кают, а потім поснідати.

Коли пані Гелена, Мері Грант, майор, Паганель і Роберт пішли, Гленарван із Джоном Манглсом затримались на палубі, аби як слід усе розпитати в Тома.

– Що ж, друже Томе, – звернувся Гленарван до Тома Остіна, – тепер скажіть мені: невже вас не здивував мій наказ крейсувати уздовж берегів Нової Зеландії?

– Скажу відверто, я дуже здивувався, – відповів моряк. – Та не в моїх правилах піддавати критиці отримані накази. Я просто їх виконую. Чи міг я вчинити інакше? Якби я не виконав ваш наказ, то своїми діями призвів би до катастрофічної ситуації. У цьому випадку я був би винен. А ви, капітане, хіба вчинили б інакше? – запитав він у Джона Манглса.

– Ні, Томе, я вчинив би точнісінько так само.

– Але що ви подумали при цьому? – запитав Гленарван.

– Я подумав, сер, що в інтересах Гаррі Гранта слід було плисти за вашим наказом. Я вирішив, що в силу якихось обставин ви вирушите до Нової Зеландії на якомусь іншому судні, а мені слід чекати на вас біля східного узбережжя цього острова. До речі, відпливаючи з Мельбурна, я нікому не сказав, куди саме ми прямуємо. Команда дізналась про це лише тоді, коли яхта була у відкритому морі. І тут на облавку сталось те, що мене збентежило.

– Що саме, Томе? – запитав Гленарван.

– Наступного дня після нашого відплиття з Мельбурна боцман Айртон дізнався, куди прямує «Дункан»…

– Айртон! – скрикнув Гленарван. – То хіба він на яхті?

– Так, сер.

– Айртон тут! – повторив Гленарван, дивлячись на Джона Манглса.

– Доля, – відгукнувся молодий капітан.

З блискавичною швидкістю перед очима цих двох чоловіків промайнули всі злочини Айртона: його зрада, поранення Гленарвана, замах на вбивство Мюльреді, муки, що їх пережив загін у болоті біля берегів Снові. Аж ось, за дивним збігом обставин, каторжник перебуває на судні.

– То де ж він? – нетерпляче запитав Гленарван.

– У каюті бака, під вартою, – відповів Том Остін.

– А чому ви взяли його під арешт?

– Бо коли Айртон дізнався, що яхта пливе до Нової Зеландії, то геть знавіснів і намагався змусити мене змінити курс судна. Він погрожував мені й нарешті став підбурювати команду. Я зрозумів, що цей чолов’яга дуже небезпечний, тож і вжив необхідних заходів.

– І що далі?

– Відтоді він сидить у каюті й навіть не намагається з неї вийти.

– Ви дуже правильно вчинили, Томе!

Гленарвана й Джона Манглса запросили до кают-компанії: подали сніданок, про який вони так мріяли. Посідали до столу, і під час трапези про каторжника не було сказано й слова. Та після сніданку, коли мандрівники зібрались на палубі, Гленарван повідомив усім, що колишній боцман перебуває на «Дункані» і що він хоче влаштувати йому допит у їхній присутності.

– А чи можна позбавити мене зустрічі з цією людиною? Відверто кажучи, мені дуже важко буде дивитися на цього нещасного, – спитала Гелена.

– Я хочу віч-на-віч звести Бена Джойса зі всіма його жертвами. А тому дуже прошу залишитись тут усіх.

Така відповідь змусила Гелену скоритися. Вони з Мері Грант сіли біля Гленарвана. Поруч розмістилися майор, Паганель, Джон Манглс, Роберт, Вільсон, Мюльреді, Олбінет – усі жертви зради каторжника.

Команда яхти, не розуміючи всієї важливості того, що відбувалося, стояла мовчки.

– Приведіть Айртона! – сказав Гленарван.

Розділ XVIII. Айртон чи Бен Джойс?

Привели Айртона. Він упевнено пройшов по палубі й піднявся по трапу в рубку з понурим поглядом, зціпленими зубами, судомно стиснутими кулаками. Він не виявляв ні зухвальства, ні покори.

Опинившись перед Гленарваном, боцман схрестив руки на грудях і мовчки чекав допиту.

– Отже, Айртоне, – почав Гленарван, – зараз ми перебуваємо на тому самому «Дункані», якого ви хотіли передати ватазі Бена Джойса.

По цих словах губи боцмана ледь помітно затремтіли. Його безпристрасне обличчя торкнувся легкий рум’янець. Та це був рум’янець не каяття, а сорому за невдачу, що його спіткала. Він – бранець на судні, яким збирався керувати, і його доля мала вирішитись за декілька