Діти капітана Гранта - Жюль Верн

– Оце так! Смерть з обох боків, – прошепотів Гленарван, убитий горем.

І справді – це була яхта із командою бандитів! Майор чортихнувся. Це вже занадто!

Між тим пірога хиталася на хвилях. Куди плисти? Куди бігти? Кому віддати перевагу, дикунам чи каторжникам?

З найближчої піроги пролунав постріл. Куля потрапила у Вільсонове весло. Декілька змахів веслами, і пірога підійшла до «Дункана».

Джон Манглс не знав, куди спрямувати пірогу, нещасні жінки попадали навколішки й стали пристрасно молитися. Дикуни відкрили вогонь, кулі градом сипонули біля піроги. Раптом пролунав оглушливий гарматний постріл. То стріляли з «Дункана». Втікачі завмерли під перехресним вогнем між пірогами і яхтою.

Джон Манглс у відчаї вже схопив було сокиру, аби прорубати дно піроги, як раптом Робертів голос зупинив його:

– Том Остін! Том Остін! – кричав хлопчик. – Він на борту! Я бачу його! Він упізнав нас і махає нам капелюхом!

Джон завмер із занесеною сокирою. Над головами втікачів просвистіло друге ядро, що розкололо найближчу пірогу. На «Дункані» пролунало гучне «ура!». Нажахані дикуни розвернули піроги й щезли.

– До нас, Томе! – крикнув Джон гучним голосом.

За декілька хвилин геть розгублені, але щасливі втікачі були на облавку «Дункана», в безпеці.

Розділ XVII. Чому «Дункан» крейсував уздовж східного берега Нової Зеландії

Годі передати почуття Гленарвана і його друзів, коли до їхніх вух долинули старовинні шотландські мотиви. У ту мить, коли вони піднімались трапом, на палубі «Дункана» волинщик заграв народну пісню стародавнього клану Малькольм і гучне «ура» вітало повернення лорда.

Гленарван, Джон Манглс, Паганель, Роберт і навіть майор плакали, обнімаючись. То був порив радості, захоплення. Географ взагалі втратив здоровий глузд: бігав, мов навіжений, замахувався своєю підзорною трубою на піроги, що вже майже підпливали до берега.

Та члени команди «Дункана» стишили радість, коли помітили блідість Гленарвана і його супутників, їхній зношений одяг і худорбу. Зараз на облавку «Дункана» були тіні тих відважних мандрівників, які три місяці тому, сповнені сподівань, вирушили на пошуки капітана Гранта. На «Дункан» їх доправив випадок, бо це судно вони вже не сподівались побачити. А які ж вони виснажені й змарнілі!

Та перш ніж іти на відпочинок і подумати про їжу, Гленарван запитав у Тома Остіна, як саме «Дункан» опинився біля східного узбережжя Нової Зеландії, як йому вдалося уникнути лап Бена Джойса і яким казковим дивом яхта опинилася саме в цих водах.

«Чому? Як? Навіщо?» – лунало звідусіль.

Моряк не знав, кого й слухати, на чиї питання давати відповідь. Нарешті він вирішив відповідати тільки Гленарвану й лише на його запитання.

– То де каторжники? – запитав Гленарван. – Що ви зробили з каторжниками?

– З каторжниками? – перепитав Том Остін.

– Атож, з тими негідниками, які хотіли захопити яхту.

– Яку яхту? Вашу яхту? – здивувався Том Остін.

– Атож, Томе, яхту «Дункан». До вас же прибув Бен Джойс?

– Не знаю я ніякого Бена Джойса й ніколи не стрічав, – відповів Остін.

– Як «ніколи»?! – вигукнув Гленарван, вражений відповіддю бувалого моряка. – Тоді чому, Томе, «Дункан» крейсує зараз уздовж берегів Нової Зеландії?

Якщо Гленарван, Гелена, Мері Грант, Паганель, майор, Роберт, Джон Манглс, Мюльреді й Вільсон не розуміли, чому бувалий моряк так дивується, то можна уявити, як вони здивувались, коли Том спокійнісінько відповів:

– Він крейсує тут за вашим розпорядженням, сер.

– За яким моїм розпорядженням? – вигукнув Гленарван.

– Так точно, сер, я лише виконував ваш наказ, що містився у листі від 14 січня.

– У моєму листі? У моєму листі? – вигукував Гленарван.

Десятеро мандрівників оточили Тома Остіна й у всі очі дивились на нього: то лист, написаний біля річки Снові, такий дістався «Дункана»?

– Пропоную все з’ясувати, – промовив Гленарван, – а то в мене склалось таке враження, що я марю. Томе, ви отримали листа?

– Так.

– У Мельбурні?

– У Мельбурні. Я саме тоді закінчив ремонт.

– І цей лист?..

– Цей лист був написаний не вашою рукою, але підпис ваш, сер.

– Правильно. І мого листа вам доправив каторжник на ім’я Бен Джойс?

– Ні, сер, моряк на ім’я Айртон, боцман із «Британії».

– І справді, Айртон і Бен Джойс – одна й та сама особа! А про що йшлося у тому листі?

– У ньому ви наказали мені відпливти з Мельбурна і крейсувати біля східного узбережжя…

– Австралії! – вигукнув Гленарван із таким запалом, що аж збентежив бувалого моряка.

– Австралії? – здивовано перепитав Том, округлюючи очі. – Ні! Нової Зеландії!

– Австралії, Томе, Австралії! – хором підхопили супутники Гленарвана.

Тут Остін спохмурнів. Гленарван говорив із такою впевненістю, що йому навіть здалося, ніби він і справді помилився, коли читав листа. Невже він, відданий і сумлінний моряк, міг так дати маху? Він збентежився й почервонів.

– Заспокойтесь, Томе, – ласкаво промовила Гелена, – мабуть, це доля.

– Ой, ні, пані, простіть мені, – пробурмотів бувалий моряк. – Це неможливо! Я не помилився! Айртон також прочитав цього листа і вмовляв мене, аби я, попри ваш наказ, повів яхту до австралійських берегів!

– Айртон? – вигукнув Гленарван.

– Так, він. Айртон переконував мене, що в листі помилка і що ви призначили місцем зустрічі затоку Туфолда.

– Чи зберегли ви листа, Томе? – запитав украй здивований майор.

– Так, містере Мак-Наббс, – відповів Остін. – Зараз я його принесу.

Остін побіг до себе в каюту. За його відсутності всі мовчали, лише майор утупився в Паганеля і, схрестивши руки на грудях, промовив до нього:

– Знаєте, Паганелю, це вже занадто!

– Що ви сказали? – промимрив учений.

Він зігнувся удвоє і з окулярами на лобі був страшенно схожий на гігантський знак питання.

Повернувся Остін із листом у руках. Це був лист, написаний Паганелем і підписаний Гленарваном.

– Зачитайте, будь ласка, – простягнув листа бувалий моряк.

Гленарван зачитав листа: «Наказую Тому Остіну негайно вийти в море і відвести «Дункан» уздовж тридцять сьомої паралелі до східного узбережжя Нової Зеландії…»

– Нової Зеландії! – вигукнув Паганель, зірвавшись із місця.

Він видер листа з рук Гленарвана, протер свої очі, поправив окуляри на носі й собі прочитав листа.

– Нової Зеландії! – повторив він таким тоном, що й годі передати.

У цю мить він відчув на своєму плечі чиюсь руку. Географ озирнувся – то був майор.

– Що ж, шановний Паганелю, – спокійно мовив Мак-Наббс, – добре, що ви не послали «Дункан» до Індокитаю.

Цей жарт добив бідолашного географа. Яхтою рознісся гомеричний сміх.

Паганель, як навіжений, бігав по палубі, стискаючи голову руками й рвучи на собі волосся. Учений геть нетямився.