Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

в’язнями роздавило повністю, а у тій, де саме працювала Циня, багатьох повбивало і покалічило. Коли громовий розголос стих, зупинився обвал, осів задушливий вугільний пил, один пронизливий людський стогін і кликання на поміч лунали навколо. Циня, хоч оглушена, була ціла. Поблизький стовп чудом захистив дівчину від роздавлення. Допомога зверху не надходила. Минуло дві довгі доби, заки нарешті рятівники до них докопалися. Циня, стара рецидивістка «паханка» Нюрка і визвольний штейгер Панюхін допомогли пораненим, як вміли і могли. Лише в цьому колективному нещасті щось у Цині добре знов відізвалось. Це завдячувала штейгеру Панюхіну, що комендатура перевела її до праці у в’язничній лікарні. Там, зовсім в інших умовах, Циня помаленьку ожила.

Ординатором відділу, в якому працювала, був визвольний лікар, доктор Панкратов. То він перший приніс їй звістку про генерала Сікорського і про загальну амністію для поляків. Від щастя не хотіла вірити власним вухам.

Кілька днів згодом викликав її лікарняний «опер» НКВС, капітан Самсонов.

— Маю для тебе добру звістку, Біалер!

— Слухаю, громадянине капітане,— відповіла згідно з регламентом.

— Наш уряд і товариш Сталін амністію для поляків об’явив! Що ти на це скажеш?

Не хотіла зраджуватись, що вже про це знає, зробила здивовану міну.

— Неможливо!

— Можливо, можливо. Ми тепер союзники, разом німця будемо бити. Ти чула про такого польського генерала Сікорського?

— Чесно кажучи, ні... Ніколи військом не цікавилася. Тільки Пілсудський...

— Не шкодить. А Пілсудського краще собі подаруй. Так, є для поляків амністія, Біалер. Але в мене є деякий, що так скажу, маленький сумнів,— замовк на хвилину, перегортав якісь папери. Циня здогадалася, що це її в’язничні документи. Врешті підняв голову і витріщив на неї очі. — Скажи ти мені, Біалер, ким ти справді є: полькою чи єврейкою?

Не була надто заскочена таким питанням. Знизала плечима.

— А можу бути польською єврейкою?

Самсонов був у доброму гуморі. Усміхнувся.

— От, хітрая ти, хітрая.

— Але, безсумнівно, я польського походження і є польською громадянкою.

— Що правда, то правда. В амністії написано ясно, що вона охоплює «громадян польських з Західної України і Білорусії...» Щасливиця ти, Біалер! Ну то що ж, готуйся на волю. Завтра звідси виходиш.

А у Тулун Циня потрапила випадково. Виходячи з черемхівського гулагу, не дуже знала, що з собою зробити, куди дітися. Може до Калючого повертатися, батька і брата шукати? Перед самим виходом ублагала її Таня, в’язничниця, дівчина з Тулуна, щоб зайшла до її матері зі звісткою про неї.

— Целіна, зайди до моєї старенької, порадуй її, розкажи про мене. Тулун тобі по дорозі, благаю!

Зайшла. І так уже залишилася в Тулуні. Мати Тані жила одна і прийняла Циню, як когось близького. А до Калючого Циня не їхала, бо від поляків, яких зустріла, знала, що після амністії люди з тайги, з лісних селищ негайно роз’їжджалися по Сибіру, куди хто міг. Не знала, де їй тепер шукати батька й брата. А що роботу дістала у міській поліклініці, то сиділа в Тулуні і як усі польські засланці чекала на те, що їй доля подасть.

Коли раптом викликали її до НКВС, налякалася і подумала, що, мабуть, знов для неї якесь арештантське пекло починається. Тому можна собі уявити її здивовану радість, коли за міліцейською огорожею серед натовпу балакучих поляків зустріла свояків, сусідів з її родинного, вимріяного Червоного Яру! Радість, а відразу після неї сум: від них також довідалася про долю батька й брата, про смерть пана Корчинського і Владека Лютковського.

Настав ранок, а батько все не повертав. Сташек пішов у стайню дати Карому сіна. Не дуже знав, що йму далі робити: розвозити сьогодні воду чи ні?

Бабуня Шайніна вибралась у міліцію, бо адже її тільки на ніч звільнили. Їсти не мали чого. Навіть вівса, який у Карого підкрадали, забракло. Нічого не вдієш, поголодують, не вперше. Наближувався південь, коли на подвір’ї з’явився директор Рудих.

— Що тут у вас діється? Де батько, чому воду не розвозить? Дитсадок життя мені не дає, від ранку води не мають.

— Батька вчора міліція затримала.

— Що? Міліція, батька? За що?

Сташек пояснював, як умів.

— А тої води до дитсадка то я можу зараз привезти.

— Що ти мені, хлопче, якісь казки розповідаєш, адже не справишся з цим!

— Справлюсь! Вчора навіть дві бочки я привозив: одну до дитсадка, а другу в те бюро недалеко від кіно. Батько мені наказав.

Рудих недовірливо похитав головою. Але врешті-решт примирливо махнув рукою і погодився. Постояв тільки ще хвилину, мабуть, щоб подивитись, як хлопець впорався з конем. А відходячи, ще раз упевнився:

— То кажеш, що всі поляки є в міліції?

— З нашого дому всі і з міста також.