Українська література » Сучасна проза » Гілея - Микола Якович Зарудний

Гілея - Микола Якович Зарудний

Читаємо онлайн Гілея - Микола Якович Зарудний
class="book">Рапорт.

У зв’язку з родами прошу надати мені відпустку на три дні, щоб я стояв біля лікарні в райцентрі на випадок необхідності моєї наявності. Прошу не відмовити.

М. Магур».

Резолюція: «Відпустку надати. Оформити наказом. Підстава: народження людини. М. Осадчий».


* * *


«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції майору Осадчому М. К.

від старшини М. Магура.

Рапорт.

Цим з великою радістю доповідаю, що моя Настуня народила сина вагою 5 кг. 300 гр. Прикмети: ріст — 67 см., очі — сині, як у мами, лисий. Свої функції я виконав і приступаю до виконання обов’язків.

М. Магур».

Резолюція: «Поздоровити М. Магура й Настуню з народженням сина. Начгоспу підготувати подарунок на хрестини (закреслено), на звіздини. М. Осадчий».


* * *


«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції майору Осадчому М. К.

від старшини М. Магура.

Рапорт.

Цим повідомляю, що сина урочисто зареєстровано і названо Іваном Милентійовичем Магуром. При реєстрації були присутні родичі і народ. Кумами були запрошені Ганнуся Гомон і демобілізований воїн Радянської Армії Максим Карагач. Хрестини (закреслено), звіздини пройшли організовано, з піснями. Жаль, що вас не було, дорогий Миколо Карповичу, бо виконувалася хором ваша любима пісня зі словами «Вечероньки недоїла, нічки недоспала» і т. д.

Я, Настуня та Іван Милентійович Магур виносимо подяку вам і всій міліції за поздоровлення і подарунок.

М. Магур».

Резолюція: «До відома. Оголосити подяку старшині М. Магуру за зразкову службу і за сина. М. Осадчий».


* * *


Знову поселився Іван Запорожний в Ольги Заклунної, бо директорську квартиру віддав Ільку Сторожуку, адже галасливий взвод не зменшувався...

У кімнаті все було так, як і колись, тільки не стояло вже Михайликове ліжечко. Та Іван завжди бачив його, коли повертався зі степу вночі, обережно ходив, щоб не натикнутися, не розбудити. Вмикнув світло, і ліжко зникало. Зрідка заходила Ольга, питала, може, що випрати чи зварити. Від її послуг відмовлявся.

— Ти, Іване, про себе подумай, — щоразу при зустрічі говорить йому Марина Гомон.

— Добре, — похитає головою та й піде...

Після від’їзду Ярини і сина в Івана ніби пропало відчуття часу, він не знав ні днів, ні чисел. Запорожний пам’ятав тільки гектари посадженого лісу. Здавалося, що більше нічого не існує для нього в світі...

...І світ, здавалося, забув його: ні слова від Ярини, ні звістки від Марти. Правда, він сам попросив Ольгу Заклунну, щоб не писала Марті про те, що сталося в них.

Ольга не писала.

Зрідка приходили заплакані листи від матері: Одарка й порога не переступає, і Ярина йде — не бачить... Кажуть люди, що заходить до них Данило Прах... «Забери ти мене, сину, бо, видать, ти вже не вернешся сюди, то хоч з тобою віку доживу». Іван написав матері, що забере її до себе — хай ще перезимує в своїй хаті...

Увечері Івану подзвонили, щоб приїхав на пленум райкому партії. До конференції було ще далеко, і Запорожний здивувався раптовому виклику. Іван встав удосвіта і, як тільки ввімкнув світло, хтось постукав у двері.

— Хто там?

— Це ми...

— Ранні гості! — Запорожний відчинив двері й побачив Ганнусю й Максима. — А ви звідки, чортенята?

— Ми на кургані були, — сказала Ганнуся.

— Сонце зустрічали...

— Прощалися, — зітхнула Ганнуся. — Ідемо сьогодні ми, Іване Трифоновичу. Максима теж прийняли в академію.

— Поздоровляю! — Іван обняв Ганнусю й Максима.

— Я так переживала за нього, — призналася Ганнуся, — ану, думаю, як провалиться на хімії...

— Добре тобі було із золотою медаллю, — відказав Максим, — а мені дісталося.

— На який же тебе факультет зарахували? — спитав Запорожний Максима.

— Ми з Ганнусею на лісовий... Разом будемо, Іване Трифоновичу.

— Я дуже хочу, щоб ви були разом... завжди... Їдьте... Будемо чекати на вас... я... люди... і Гілея... Машину вам дати?

— Ні, ми ще з Максимом у Каховку поїдемо... до тата... Він ще не бачив Максима... Нас Берик відвезе.

Запорожний провів їх на подвір’я. Сонце вже викотилося з-за кургану й полоснуло променями по вершечках двох Мартиних ялинок.


* * *


Лобан зустрів Запорожного в конторі й відвів убік:

— Чув? Дружка твого, значить, у відставку. Отак, Запорожний, не на ту карту ставив, — розпливлося в масній посмішці одутлувате обличчя Лобана. — І до конференції не втримався... Діалектика... Чого мовчиш?

— Лобан, мені дуже гірко, що я... живу з тобою на , одній землі, — відповів Запорожний і пішов у зал.

За столом президії він побачив спокійного Романа Мірошника, Колишева, осторонь, край столу, сидів секретар обкому партії Старченко, щось писав. Лобан сів у центрі стола.

— На нашому пленумі ми розглянемо стан підготовки до жнив, — сказав Мірошник, — і організаційне питання.

— Спочатку організаційне, а потім про жнива, — підправив Старченко. — Дозвольте по першому питанню мені.

Старченко вийшов до трибуни:

— Довгий час працював у вас першим секретарем райкому партії товариш Мірошник...

— Довгенько, — кинув Лобан і почервонів.

— Обласна партійна організація, як і ви, добре знає цього талановитого керівника і принципового комуніста. Бюро обкому вирішило просити вас, товариші, відпустити Романа Олексійовича.

— Куди?

— Це неправильно!

Відгуки про книгу Гілея - Микола Якович Зарудний (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: