Гілея - Микола Якович Зарудний

Пасажири сходили по хиткому трапу. Серце забилося частіше, і Марта ніби прикипіла до бетонної плити...

У дверях показався високий широкоплечий мужчина у захисній формі з зеленими петлицями і нашивками на рукавах. Кашкет, з широкою тулією і блискучим козирком, був збитий трохи набакир, і, мабуть, це надавало всій постаті хвацького вигляду.

Він?

Ні...

Він! Очі його, хода його. Він!

І посмішка його... І шрам, що пересік чоло і зламав брову...

— Здрастуй...

— Здрастуй, Марто.

І забула про все на світі Марта. Обняла, вткнулася обличчям у підборіддя і шепотіла:

— Здрастуй... здрастуй...

— Не плач, Марто. — Запорожний легенько доторкнувся її щоки, і вона припала устами до його долоні.

— Що в тебе сталося, Марто? — запитав він.

— Нічого...

— Я дуже стурбований твоїм листом...

— Я шкодувала, що написала... Не треба було мені писати, але я нічого не могла вдіяти з собою... Такий був холодний вечір... вітер... і на душі було холодно.

— Я розумію...

— Мені Ярина написала листа...

— Вона говорила...

— Ти трошки схуд... Іване... і посивів...

— Та ні, тобі здається...

— Громадяни пасажири, — підійшов до них якийсь службовець у чорному комбінезоні, — прошу звільнити льотне поле.

— Поїдемо в місто? — спитала Марта. — У мене хороша подруга.

— Ні, Марто, я мушу вилетіти сьогодні. Завтра наукова конференція у моєму лісництві — іноземні делегації приїздять.

— А-а, — зникла радість в очах Марти. — Звичайно, ти повинен їхати...

— Треба взяти квиток, — сказав Запорожний.

— Останній рейс на Дніпровськ через півтори години, — відповіли в довідковому бюро.

— Візьму квиток, а потім зайдемо кудись і поговоримо, Марто...

— Добре.

Біля кас стояли довгі, роздратовані, стомлені черги. Годі й думати, щоб пробитися до віконця, — всім треба, всі поспішають. Запорожний зайняв чергу, і через хвилину вони з Мартою стояли в тісному кільці спітнілих тіл, чемоданів, кошиків і вузликів.

— Марто, йди на перон, бо душно, я сам постою.

— Ні, я з собою... Мені добре, — Марта стиснула його руку і вже не випускала.

Нервово смикалася хвилинна стрілка електрогодинника, касовий зал гудів, кашляв, сміявся і лаявся. Запорожний і Марта ледве чули одне одного...

* * *

— ...звичайно, Марто, ти можеш повернутися в Степовий, якщо вирішила.

— Навіщо?

— Ти ж писала...

— Написала. А потім зрозуміла, що то неправда...

— Що «неправда»?

— Те, що писала тобі тільки як другу... То не мої слова — я десь, мабуть, вичитала...

* * *

— Куди без черги лізеш?

— Я — командировочний...

— Усі командировочні.

— Що ж ви мені ллєте на бруки?!

— Ой боже мій, молоко!

— Ти ж мені зіпсувала бруки!

— Висохнуть...

* * *

— ...то я написала тобі тоді, Іване, з відчаю...

— Чим я можу тобі допомогти, Марто?

— Нічим...

* * *

— Мій після демобілізації жодного разу й чобіт хромових не взув. З ранку до ночі біля тракторів. Скучив, каже, мамо, за полем...

— А мій ще служить... Майором на Курилах... Оце мене в гості виписав... Лечу й сама не знаю куди... аж страшно.

— На своїй землі не страшно...

* * *

— ...ти просто не помітив мого кохання, бо думав про Ярину.

— Я не сприймав серйозно твоїх почуттів, Марто...

— Ти боявся мене...

— Можливо...

— Ти любиш Ярину?.. Можеш не відповідати... Ой, яка я дурна...

— їй тяжко зі мною жити... Вона весь час бореться сама з собою. І я це бачу.

* * *

— Кому морозива? Кому фруктового, налітай!

— Пончики з мнясом і начинкою! Та бери десять, що для твого організму два?

— А може, в нього організм порчений...

* * *

— Я тебе, Запорожний, ні в чому не звинувачую... В усьому винна я.

— Навіщо шукати винних, Марто? їх нема. Таке життя.

— Добре, що ти приїхав...

— Я радий, що побачив тебе... бо інколи здавалося мені, що тебе... взагалі нема...

— Як нема?

— Ну, наче я вигадав тебе... Мені один квиток до Дніпровська. Дякую.

* * *

Бляшаний голос запрошував на посадку:

— Проводжаючим вихід на льотне поле забороняється! Повторюю...

— Ось і все, Запорожний. Лети...

— Так ми й не поговорили, Марто...

— Ми все сказали...

— Приїдеш?

— Навіщо?