Гілея - Микола Якович Зарудний
Пасажири сходили по хиткому трапу. Серце забилося частіше, і Марта ніби прикипіла до бетонної плити...
У дверях показався високий широкоплечий мужчина у захисній формі з зеленими петлицями і нашивками на рукавах. Кашкет, з широкою тулією і блискучим козирком, був збитий трохи набакир, і, мабуть, це надавало всій постаті хвацького вигляду.
Він?
Ні...
Він! Очі його, хода його. Він!
І посмішка його... І шрам, що пересік чоло і зламав брову...
— Здрастуй...
— Здрастуй, Марто.
І забула про все на світі Марта. Обняла, вткнулася обличчям у підборіддя і шепотіла:
— Здрастуй... здрастуй...
— Не плач, Марто. — Запорожний легенько доторкнувся її щоки, і вона припала устами до його долоні.
— Що в тебе сталося, Марто? — запитав він.
— Нічого...
— Я дуже стурбований твоїм листом...
— Я шкодувала, що написала... Не треба було мені писати, але я нічого не могла вдіяти з собою... Такий був холодний вечір... вітер... і на душі було холодно.
— Я розумію...
— Мені Ярина написала листа...
— Вона говорила...
— Ти трошки схуд... Іване... і посивів...
— Та ні, тобі здається...
— Громадяни пасажири, — підійшов до них якийсь службовець у чорному комбінезоні, — прошу звільнити льотне поле.
— Поїдемо в місто? — спитала Марта. — У мене хороша подруга.
— Ні, Марто, я мушу вилетіти сьогодні. Завтра наукова конференція у моєму лісництві — іноземні делегації приїздять.
— А-а, — зникла радість в очах Марти. — Звичайно, ти повинен їхати...
— Треба взяти квиток, — сказав Запорожний.
— Останній рейс на Дніпровськ через півтори години, — відповіли в довідковому бюро.
— Візьму квиток, а потім зайдемо кудись і поговоримо, Марто...
— Добре.
Біля кас стояли довгі, роздратовані, стомлені черги. Годі й думати, щоб пробитися до віконця, — всім треба, всі поспішають. Запорожний зайняв чергу, і через хвилину вони з Мартою стояли в тісному кільці спітнілих тіл, чемоданів, кошиків і вузликів.
— Марто, йди на перон, бо душно, я сам постою.
— Ні, я з собою... Мені добре, — Марта стиснула його руку і вже не випускала.
Нервово смикалася хвилинна стрілка електрогодинника, касовий зал гудів, кашляв, сміявся і лаявся. Запорожний і Марта ледве чули одне одного...
* * *
— ...звичайно, Марто, ти можеш повернутися в Степовий, якщо вирішила.
— Навіщо?
— Ти ж писала...
— Написала. А потім зрозуміла, що то неправда...
— Що «неправда»?
— Те, що писала тобі тільки як другу... То не мої слова — я десь, мабуть, вичитала...
* * *
— Куди без черги лізеш?
— Я — командировочний...
— Усі командировочні.
— Що ж ви мені ллєте на бруки?!
— Ой боже мій, молоко!
— Ти ж мені зіпсувала бруки!
— Висохнуть...
* * *
— ...то я написала тобі тоді, Іване, з відчаю...
— Чим я можу тобі допомогти, Марто?
— Нічим...
* * *
— Мій після демобілізації жодного разу й чобіт хромових не взув. З ранку до ночі біля тракторів. Скучив, каже, мамо, за полем...
— А мій ще служить... Майором на Курилах... Оце мене в гості виписав... Лечу й сама не знаю куди... аж страшно.
— На своїй землі не страшно...
* * *
— ...ти просто не помітив мого кохання, бо думав про Ярину.
— Я не сприймав серйозно твоїх почуттів, Марто...
— Ти боявся мене...
— Можливо...
— Ти любиш Ярину?.. Можеш не відповідати... Ой, яка я дурна...
— їй тяжко зі мною жити... Вона весь час бореться сама з собою. І я це бачу.
* * *
— Кому морозива? Кому фруктового, налітай!
— Пончики з мнясом і начинкою! Та бери десять, що для твого організму два?
— А може, в нього організм порчений...
* * *
— Я тебе, Запорожний, ні в чому не звинувачую... В усьому винна я.
— Навіщо шукати винних, Марто? їх нема. Таке життя.
— Добре, що ти приїхав...
— Я радий, що побачив тебе... бо інколи здавалося мені, що тебе... взагалі нема...
— Як нема?
— Ну, наче я вигадав тебе... Мені один квиток до Дніпровська. Дякую.
* * *
Бляшаний голос запрошував на посадку:
— Проводжаючим вихід на льотне поле забороняється! Повторюю...
— Ось і все, Запорожний. Лети...
— Так ми й не поговорили, Марто...
— Ми все сказали...
— Приїдеш?
— Навіщо?
