Гілея - Микола Якович Зарудний

Ганнуся підійшла і поцілувала все ще чужого їй чоловіка. Вона відчувала, як тремтіла його рука на її плечі.

— Велика ти виросла, доню, — сказав Гомон. — Без мене виросла... не я винуватий, Ганнусю... Довго я йшов до вас та й запізнився...

Ганнуся побачила, як затремтіли материні губи.

— Запізнився, — зітхнув Гомон.

Увійшов Юрасик, привітався з незнайомим і до Марини:

— А чого тато не взяв мене в степ?

— Бо в нього робота... Це мій меншенький, — тихо сказала Марина Гомону.

— Схожий...

— Я й на тата Берика схожий, і на тата Парамона, — уточнив Юрасик.

Гомон тісніше пригорнув Ганнусю до себе й відвернувся до вікна. А потім до Марини:

— Ми з Ганнусею вийдемо трохи...

— Ідіть, ідіть, а я спати малого вкладу.

Гомон привів дочку за хату, де стояла почорніла від часу лавочка.

— Це ще я зробив, — сказав він. — Ти маленькою була... ми тут сиділи...

Сутеніло, батькове обличчя ніби розпливлося в темряві, й Ганнусі здавалося, що вона пам’ятає, як вони колись сиділи тут удвох.

— Я пам’ятаю, як ви йшли на війну, — сказала Ганнуся.

— Я теж тебе пам’ятаю...

— Ми чекали вас довго-довго... А потім мама...

— Я все, дочко, знаю... Не мені її судити... Нема таких суддів праведних на землі, щоб могли судити людське горе... Я, Ганнусю, піду від вас...

— Куди?

— Не знаю... Десь у мене на Дніпрі батькова рідня жила... за Каховкою...

— Як же ви... Я не знаю, що вам сказати...

— Ти вже доросла, Ганнусю, сама розумієш, що... я відрізана скиба... Хоч і притулиш — все одно відрізана...

— Ганнусю, йди спати, бо завтра вранці в школу їхати! — покликала мати.

— Я вас прошу, — сказала Ганнуся батькові, — побудьте у нас до наступної суботи... Я приїду. Побудете?

— Добре, дочко.

Вдосвіта, коли вони з Юрасиком ішли до контори, де на них чекала машина, Андрій Гомон вийшов до воріт проводжати їх. «За одну тільки ніч він став зовсім похожим на того батька, що на карточці», — подумала Ганнуся.

...Біля контори лісгоспу Ганнуся зійшла з машини і зіткнулася з Настунею Сторожук.

— Ти куди, Настуню?

— Каїтана проводжати.

— А куди він їде?

— Додому його жінка забирає.

— А що, лежить?

— Та ні, ходить. Ходить, Ганнусю.

Каїтан і Юля стояли в оточенні лісників. Каїтан підходив до кожного, тиснув руку і щось казав.

Юля теж підходила до кожного, тиснула руку і посміхалася.

Каїтан обняв Івана Запорожного й витер сльозу:

— Ваню, пробач за все... І ти, Ільку Гнатовичу, пробач... Якби міг, то прожив би так, як ви...

— Степане Стратоновичу, — сказав Запорожний, — не треба так, ви порядна людина.

— Ні, Іване, не та проба на душі...

— Нам пора, Стьопо, — нагадала Юля.

Каїтан знову обняв Запорожного, Сторожука, Карагача, Ганну, Ольгу й Настуню, скинув капелюха і вже з машини сказав:

— Не згадуйте лихим словом.

Юля чарівно посміхалася...

* * *

— Де він? — ще в сінях запитала Ганнуся матір.

— Пішов...

— Куди пішов? — Ганнуся поклала портфель і подивилася на згорблену постать Джусуєва. Щось тут відбулося, і мати якась стривожена. — Куди пішов батько?

— Н-не знаю, — не підводячи очей, промовив Берик... — Знову чоботи забув...

— І ти не знаєш? — тремтів од хвилювання голос Ганнусі. — Я тебе питаю, мамо...

— На Каховку пішов...

— Коли?

— Вранці...

— Я ж просила, щоб мене почекав... Навіщо відпустила? Я ж просила!

Марина відвернулася і краєм хустки витерла очі. І враз Ганнусю наче полоснули ножем:

— А де карточка?

— Яка, доню?

— Його... Татова... Та, що на стіні висіла... Там, де він мій... молодий. Де?! — Ганнуся ненависним поглядом пронизала матір.

— Я не знаю, де вона, Ганнусю... Може, з собою забрав, як ішов.

— Це ти, ти його вигнала!

— Що ти говориш, дочко?! — замахала руками Марина. — Я просила, щоб не йшов, поки поправиться...

— Просила? А йому вашого хліба не треба — «поки поправиться»... йому слово душевне потрібне... Де твій кінь? — запитала Берика. — Осідлай, будь ласка.

Берик вийшов. Ганнуся швидко одягла спортивний костюм.

— Куди ж ти? — хотіла втримати дочку Марина. — За ним поїдеш?

— Відійди, мамо, бо я тобі не прощу...

Ганнуся вибігла на подвір’я, підвела коня до перелазу і скочила в сідло.

— Давай, Артуй!

— Я ж не проганяла його, я ж не проганяла! — голосила в хаті Марина.

«О великий і мудрий Геродоте!

Я прочитала дев’ять книг твоєї «Історії». Добре, що ти жив на світі і залишив їх