Гілея - Микола Якович Зарудний

— Чого вас викликали? — поцікавився Колишев.

— Та, — зніяковів Джусуєв, — по... особистій справі, за війну розрахувалися зі мною...

— Хто?

— Батьківщина...

— Я прошу пояснити, що там у вас за таємні розрахунки, — кинув Лобан.

— Не треба зараз про це говорити Джусуєву, товариш Лобан, — відповів Берик, — Я тобі потім скажу... Вирішите мою справу, і скажу тобі...

— Я наполягаю, — звернувся до Мірошника Лобан.

— Розказуй, Джусуєв, — зітхнув Мірошник.

— Розумієте, нагороду Джусуєву вручав облвійськком... за форсування Одера... І секретар обкому приймав... Ось і все, — Берик винувато подивився на членів бюро. — Пробачте, що запізнився.

— Якою медаллю нагородили? — запитав Лобан.

Джусуєв неохоче дістав з кишені коробочку і відкрив її.

На червоному денці золотом сяяв орден Леніна.

* * *

З вулиці Юмашева, що на Холодній горі, виглядав допотопний будиночок, який наче стверджував, що нічого вічного нема під сонцем. Деякі мешканці його вже виїхали до нових кварталів, а решта чекала своєї черги. У вивільнені кімнатки вже не поселяли нікого, і Тимофій Троян, звичайно, зі згоди кербуда, зайняв ще одну кліточку з віконцем для дочки й Марти.

— Тепер живу, як бог, — сказав Тиміш дружині. Це порівняння було його улюбленим і найвичерпнішим з усіх. Тиміш Троян користувався ним у різних ситуаціях. «Зроблю, як бог», — обіцяв він, наприклад, якійсь господарці, і кран загвинчувався навічно. Ще говорив Тиміш: «Випив, як бог», «Виспався, як бог», «Наробився, як бог».

Ще він любив, щоб його називали Тимошею. Так його й звали дружина Валя, дочка Лєра, сусіди, друзі і хлопчаки з навколишніх холодногірських вулиць. Марті він теж наказав звати його Тимошею і на «ти». Вже потім Лєра пояснила подрузі, що так називали батька моряки-десантники, з якими він пройшов усе пекло війни...

У получку Тимоша приходив під доброю чаркою, знаючи, що влетить йому від маленької Валі «по перше число». Щоб попередити її, він починав лаятися ще з двору:

— Ніхто не зустрічає! Бачите, народ? Іде Тимоша стомлений; як бог, а його ніхто не зустрічає! Валько, давай на палубу!..

Валя з’являлася на балкончику і кричала на весь двір:

— Ні, ви подивіться на цього биндюжника! Щоб ти вже напився гарячої смоли! Як же тобі не соромно?! Дівчата, — гукала сусідкам, — ховайте дітей!

— Полундра! — широко посміхався Троян. — Порядок на пірсі — Тимоша прийшов...

Ці сцени закінчувалися швидко і одноманітно: коли Валя скаржилася, що він не любить ні її, ні дочки, Тимоша, грюкнувши величезним кулаком по столі, кричав:

— Люблю! Люблю, як бог!

Валя не вірила, і тоді Тимоша брав її на руки, цілував і намагався винести в двір, щоб усім довести свою любов до дружини.

— Прощаю, — шептала Валя, і Тимоша відпускав її...

Тимоша до самозабуття любив дружину й дочку. Валі він допомагав готувати обід, завжди, йдучи, на виклики, забігав на базар, а для дочки приберігав карбованець-другий «на пудру». Тимоша не дуже знався на косметиці і, наперекір дружині, радів, коли Лєра перефарбовувалася в інший колір або наклеювала довгі-довгі вії.

— Лєрко, ти — як бог!

Марта увійшла в Троянову сім’ю, як своя. Гроші за квартиру Трояни відмовилися брати, за харчі теж.

— Живи, як вдома, — сказала Валя.

— Тимоша ще не розмінювався на копійки, Марто, — заявив Троян, коли Марта спробувала якось дати йому гроші. — У мене цих грошей повні трюми.

Валя гірко посміхнулася: ніколи не мав він грошей. Ні «калимів», ні «лівих» підробітків. Вся Холодна гора знала випадок, коли Тиміш «затопив у пику» піжона з восьмої квартири, який, даючи йому зіжмакану десятку за якийсь там-ремонт, сказав:

— Бери, морячок, або півлітру всушиш, або на машину складай...

Більше ніхто на Холодній горі не насмілювався давати «калима» Тимоші Трояну.

Лєра влаштувала Марту на тій же пошті, де працювала сама. Посадили Марту біля віконечка видачі листів «до запитання». Хороша робота! Сотні людей щодня звертаються до Марти. Багатьох вона вже знає і шукає листи, не вимагаючи посвідчень. Вона бачить щасливі й сумні обличчя, очі, що світяться радістю, вчитуючись в аркушики паперу, і заплакані... Ось цю дівчину — Коваленко Л. Г. — Марта знає ще з осені... Майже щодня приходить вона і з надією питає Марту:

— Нема?

— Нема...

Потім Марта помітила, що вона вагітна.

— Нема?

— Нема, — зітхала Марта.

Дівчина більше не з’являлася...

Інколи надходили й Марті листи: від мами, чи від Асі, чи від Марійки. Та від кого чекала найбільше — не було.

А все Лєра. Якби не вона, то Марта ніколи б не наважилася написати листа Запорожному, так ні ж, ушпинилася: напиши та напиши... І написала, а що — хоч убийте, не пам’ятає Марта. Наче в чаду писала щось про піщаний курган, про ялинки біля ганку... Послала не на Вигонівське лісництво, а в Степовий лісгосп, щоб йому передали... І відповіді нема. Уже минуло чотири дні — і нема...

— Чудна, — заспокоювала Лєра. — За чотири дні той лист і до хутора не дійшов.

— Слухай, Лєро, а що я писала йому, га? — запитала Марта.

— А ти не пам’ятаєш?

— Ні... не все пам’ятаю...

— Він зрозуміє, — заспокоїла Лєра. — Якби я отримала такого листа, то вже сьогодні була б у Харкові.

— Бре...

— Клянусь... Ти ж