Цар і раб - Іван Іванович Білик

— А про інше мовчиш? — Савмак очима кивнув під великі стайні, де вправлялися, керовані Платоном, вої-роби.

— Слова ніколи не єднали людей, — відповів євнух. — Людей завжди єднає й лучить інше, ми ж з тобою й так один одного розуміємо, попри всі на світі півнячі хвости. Є в Есопа байка про вола та собаку, тільки ти йому не вір: Есоп і сам був невільником. Коли б не пес, вовки давно здерли б з вола шкуру. Так я кажу? — раптом звернувся він до ґорґіппійського намісника.

Добривой-Каллістрат відповів двозначно:

— Кумири стежать за кожним кроком смертного.

Ввечері біля брами Полунічного пілона сталася сутичка. Гурт озброєних мечами й сулицями напав на варту й перебив її, тільки хитрий засув, три дні тому зладнаний людьми Ота, не дав можливосте напасникам утекти. Сторожа, що відпочивала в воїнській кліті, зняла гамір, невідомих частково перебили, решту взяли живими, а заразом — і п'ять важких міхів срібла та золота. Серед схоплених був колишній гектарх Архелай, і Савмак, ніскільки не здивувавшись його вчинком, наказав кинута всіх у поруб за мурами Акрополя. Коли їх піддали тортурам, вони згадали й смак материного молока. Се були сини евпатридів, значних жерців та власників суден, вони повигрібали все срібло, золото й коштовні прикраси в скітницях своїх батьків та родичів, аби нічого не дісталося повсталим скіфам й їхньому цареві.

Тортури тривали п'ять ночей і днів, шостого зранку Савмак зібрав велику раду, притягши на неї й тих евпатридів, чиї сини вчинили змову. Всі сиділи тихі й принишклі, бо ся подія розбуркала й розворушила Пантікапей. З боку провинних цар сподівався галасу, принаймні галасу, й тепер не вірив своїм очам і вухам. Два дні тому відбулось поховання вбитих. Чатників ховали з жертовними требами, решту Савмак наказав ховати якнайтихіше, без жерців і плакальниць. Евпатриди підкорилися, в що цар спершу й сам не вірив, але теперішня їхня мовчанка переконала його, що вони злякались по-справжньому. Виходить, ми з Отом та сим одпущеником Платоном трохи важимо, не без утіхи подумав він, уперше відчувши силу своєї влади. Десь у голові майнув здогад, що влада тримається на мечах і її може мати кожний підперезаний ратним чересом, але Савмак одкинув сю думку, бо головне полягало в тому, хто тримає меч і для чого.

Дамон випередив царя й підвівся сказати перше слово. Він поховав одного зі своїх синів, тепер же взявся доводити, що син Досітей загинув не від руки чатника.

— Від чиєї ж? — суворо перебив його великий колісничий От.

— Він сам допомагав чатникам.

От почав нетерпляче заперечувати Дамонові, та другий Дамонів син, Теодосій, не був спійманий, і Савмак вирішив удати, що вірить евпатридові.

— Може, ще чий син загинув так само? — спитав він, і на сей гачок одразу клюнули всі, чиї сини загинули в сутичці біля Полунічного пілону. Цар посміхнувся: — Тоді можете принести очисні й поминальні жертви на їхніх могилах. А зараз царський великий суддя виголосить кару для тих, що підняли меч проти басилевса й Пантікапея…

Чин великого царського судді справляв старий верховний жрець Зевса Евпатрида, якого старим застав ще Перісад, і звали його Тимотеєм. Він ледве шамкав беззубим ротом, і всі понаставляли вуха, знаючи сю його рису. Але Тимотей сказав коротко й ясно:

— Смерть на хрестах.

І сів коло царевого трону, як і належить великому судді, й лише тепер у світлиці знявся гамір. Але евпатриди не погрожували й не діставали мечів, кожен лише хапав себе за волосся й живцем оплакував сина. Та ті, що вже два дні тому поховали своїх синів, нікому сьогодні не співчували, більше того: Савмакові здалося, ніби він бачить зловтіху в їхніх очах, і на душі стало ще важче й гидше, й він квапливо втік у свої покої. За два дні мала відбутися прилюдна страта, й він тепер не був певен, чи зможе примусити себе вийти на лобне місце до Полунічного пілону.

Ввечері почали приходити батьки тих приречених, на кого чекала жахлива й ганебна смерть, і Савмак звелів декархові махерофорів «рябоголосому» Клісфенові, не пускати в хором жодного евпатрида. Проте пізнього вечора до таламуса, коли він уже роздягся й був у самому хітоні, ввійшла жона. Савмак побагровів, але не від злости, а тому, що ся чорнява білолиця жона так нагадувала Архелая. Кірія Галина впала йому в ноги та заходилась плазувати й моторошно вити.

Савмак одчув, що починає тремтіти, й ледве підвів кірію Галину з мароморяної підлоги. Ще одна така жона, сказав він собі подумки, й я всім їм, тим, подарую життя.

Та він сього вчинити не міг і не мав права, бо зрадникові належала смерть, хоч би ким і кому він доводився. Аби не спокуситися на жалощі до жони, яка голосила й рвала на собі волосся та одіж, він гарикнув у бік дверей:

— Клісфене!

«Рябоголосий» з'явивсь негайно, мов під дверима й чатував, і провинно, бо сам упустив сю жону до басилевса, забелькотав:

— Нака-кажи, світлий!

Савмак кивнув йому на відвідувачку, знесилено сів і взявся за голову. Я не володар, думав він, коли ладен прощати й найзапеклішого злочинця. Я баба…

Вранці, коли Савмак нарешті заснув, прийшов другий декарх махерофорів, Расин, одпущеник, який колись, під час невільницького заколоту, мало не потяв був Савмака.

— Жона просить, — сказав Росин.

Цар поглянув на здоровезного, мов бугай, декарха з розмальованими руками, й хоч бачив його в хоромі майже щодня, та раптом згадав день заколоту й басилісу Вероніку, яка повисла на руці в ошалілого роба. Коли б не Вероніка, майнуло Савмакові, був би розтяв мене. А вголос прорипів порепаною від несну горлянкою:

— Нікого, нікого, чуєш?

— Упущу!.. — загрозливо витріщив на нього маленькі оченята декарх Расин, спроквола вийшов, і, доки Савмак устиг стямитися й остаточно струснути з себе рештки сну, на порозі виріс привид. Жінка була худа й стомлена,