Цар і раб - Іван Іванович Білик

Максімус наказав мені супроводжувати сенатора, я зімліла, раптом уявивши, що буде зі мною. Проте сенатор, хоч і був тоді значно молодший, переспавши зі мною ніч, негайно повіз через море в Азію й лишив у своєму маєтку під Іпсом, у Великій Фріґії, яку римляни щойно завоювали в батька нинішнього понтійського царя Мітрідата.

Та за три місяці, напровесні, він повернувся знову й заходивсь навчати мене іншої науки. Про те, що я — невільниця, він в Іпсі нікому не казав, мені навіть дозволили мати власну робу-служницю. За се я мусила жити в окремому домі, приймати гостей, а тоді про все, що від них почула, повідомляти сенатора.

Се здавалось мені так бридко, що я втекла, та мене впіймали в сусідньому ж місті Кеструпедії, повернули назад, і сенатор лагідно промовив:

— Дівчинко моя люба, коли ти ще раз утечеш, я накажу своїм ескулапам заразити тебе лепрою чи ще чимось. А якщо слухатимешся мене, то визначу тобі викуп, і ти зможеш згодом стати вільною.

Від останніх слів я ледве втрималася на ногах, усе інше втратило для мене зміст і лишалася тільки його обіцянка. Я впала перед ним навколішки й залляла його сандалії слізьми. Він визначив мені викуп у два таланти золотом, я ще не знала, що то таке, й почала ревно виконувати всі його накази. Рим боявся засилля Понтійського царства, й у тому, що царевич Мітрідат після батькової смерти втік у ліси від рідної неньки та її братів, моя рука була не останньою.

Коли ж молодий Мітрідат урешті зумів повернути собі вітчий трон, мій господар перевіз мене до римської провінції Сирії й купив для мене маленький, але гарний будиночок в Антіохії. Ся провінція теж хиталася під ногами в римлян, сенат побоювався перевороту, бо прибічників парфянського царя в тій провінції більшало день у день.

Антіохія — то кублище багатих купців усіх азійських племен і народів, та сенатор дозволив мені купити ще двох роб, я купила дівчаток Раїс і Клеопатру й тепер уже могла бодай не йти в ложе до хтивих азіатів. Кожна приносила мені вранці по золотому статеру, я брала, кажучи, що колись одпущу їх обох на волю, сама ж підло копичила номисму до номисми, бо Сцевола про них і не думав. Коли б так ішло й далі, я через літ п'ять або шість могла б назбирати потрібну суму й визволитись із сенаторового ярма. Навіть благала кумирів, щоб у Сирії ставало ще неспокійніше.

Але кумири не прийняли моєї молитви, Рим зумів домовитись із великим парфянським царем, натомість земля почала хитатися під римлянами в іншому кінці, й сенатор звелів мені їхати сюди, до Пантікапея.

У Пантікапеї сенат мав багатьох друзів, і я мусила через них знати все, що тут діється, бо стало відомо про зазіхання на ваше Боспорське царство молодого Мітрідата. Мітрідат не збирався навічно дарувати римлянам утрачену ще за батькових часів Велику Фріґію, лаштувався до війни з Римом, а для сього мусив обома ногами стати на Боспорі Кіммерійському.

Спершу старанно виконувала все, що мусила виконувати, бо сенатор сказав:

— Отут я тобі, дівчинко, й дам волю, тільки ще трошки постарайся.

Та я раптом закохалася в Архелая, се дуже розсердило сенатора, бо ж Архелай — сам царської кістки, Рим же сподівався при нагоді вмовити Перісада прийняти на себе титул «друг сенату й римського народу». Коли б Архелай одружився з Веронікою, він би згодивсь на всі вимоги римлян, а я могла б тільки перешкодити сьому, бо Перісад ненавидів вас обох, віддати ж доньку міг тільки за тебе, й ти знаєш чому.

Сенатор переказав мені свою волю вустами брудного жерця з мірмекійського хорому Асклепія, та я в своєму щасті геть осліпла й забулася, хто я й для чого перебуваю в Пантікапеї. Й мало не стала жертвою Перісада, була б таки загинула, коли б не євнух Полікрат. У Полікрата були на се свої міркування, й він урятував мене. Він же, певно, й тобі сказав, що я не вільна жінка, яку вдаю тут, а роба, й викупитися можу лише за два таланти золотом. Євнух був би дав тобі ті два таланти, коли б не стримала жадоба, й ніхто не відає, чим би все скінчилося тоді.

А євнух уже давно шукав допомоги з боку Риму, бо й сам належить до династії Археанактідів і воліє бачити на пантікапейському троні Архелая, хоч для початку й з хвостиком «друг сенату та римського народу». Рим далеко, Синопа ж поряд, ось вона, через море, й далекий «друг» кращий за близького.

Й коли сенатор довідався, що я викрила себе, зрадила його й Рим і про мене в Пантікапеї вже всі все знають, він перебрався на той бік Боспору, де євнух мене мовби сховав, подивився мені в очі такими страшними порожніми очима, що я зрозуміла: настав кінець. І я вже не могла більш опиратися ні йому, ні собі, й покірливо повернулася сюди, вже знаючи, кому він подарував мене й для чого. Про того нечупару Асклепіда я знала й давніш: і хто він, і чому в хоромі Асклепія вмирають люди…

Савмак тоді перепитав:

— А в Ґорґіппії?

Елена відповіла йому не зразу, бо й сама довідалася про лаштований на нього замах під час гермей чисто випадково, попередила про всяк випадок, і тільки події дальших років ствердили її підозру, що замах той готували всі разом: і сенатор, і Дамон, і Дамонів шуряк Архелай, і євнух, усюдисущий євнух Полікрат, через те тільки воля кумирів могла врятувати Савмака.

То були події давно минулих років, минулих і забутих, його ж хвилювало сьогодення, й він знову спитав:

— А до мене ти прийшла тому, що я став басилевсом? І можу визволити з неволі?

Елена довго дивилася на людину, яка зовсім не зрозуміла її й навряд чи колись могла б зрозуміти. Сльози здавили Елені груди, й вона, кленучи себе й свою слабкість, виказала те, чого не слід було б казати ніколи й нікому:

— Побачила в тобі такого ж