Цар і раб - Іван Іванович Білик

Єдиний, хто по-справжньому хвилював Савмака, був Дамон. Старий евпатрид уперше погодився прийти на царську раду, тепер же сидів, заплющивши вічі й схиливши голову на широкі круглі груди. Тільки борода, яка час од часу ворушилася на животі, свідчила про те, що позбавлений чину великий колісничий Перісада не спить і все чує.

Савмак обвів поглядом своїх радців, і тільки євнух не сховав очей.

— Скажи ти, — звернувся цар до нього.

Євнух перелив увесь міх свого тіла на ліву руку, яка затремтіла від напруги й почала вгинатися. Тоді він обіруч сперся на коліна й утяг безбороду голову в плечі, та се не знакувало, ніби він злякався рішучого погляду царя.

— Хай Платон скаже про своїх робів, — ураз заткався він сухими зморшками, мов болотяний павучок — павутинкою. — Роби продали Феодосію Діофантові, то чи не думають вони продати й Пантікапей?

Цар сподівавсь од Платона вибуху, та колишній роб дуже швидко взяв себе в руки, всівсь по-сірійському ногами навхрест і тихо проказав:

— Мої люди в Діофантовому стані не сидять і мух не ловлять, лоґоґрафе. Й Пантікапей — не Феодосія.

— Таке! — сплеснув пухкими долоньками євнух. — А чи не згадають твої роби того дня, коли Перісад зламав своє слово й почав їх розпинати на хрестах?

— Не згадають. — Платон ледве стримувався проти євнухових кпин. — Не згадають, бо вони вже не роби, та й Перісад не басилевс, маємо собі свого басилевса.

Схитрував, майнуло Савмакові, й перед очима виринула Платонова постать того дня, коли той сидів так само ногами навхрест у переходах амфілад під час невільничого заколоту три роки тому. Тоді роб не наважився піти далі сіней, і се було дуже схоже на день сущий. У мені теж є щось робське, криво посміхнувся Савмак, згадавши, що теж уперше переступив сьогодні поріг тронного екуса. — Не привчені смо ми до волости, подумав він, звикли, щоб нас поганяли інші, в тому всі причини й притичини…

Він раптом усвідомив, що мислить не по-грецькому, й се болісно відгукнулось у його серці. Виходило, мовби «ми» — се й він, і От, і всі решта, кого греки називали «скіфами». Він знову підохотив радців говорити, та думка вже не пускала його, й серце так само млоїлось, аж поки ввійшов ґорґіппійський намісник Добривой-Каллістрат.

Савмак запросив на раду й сього нащадка общинних жупанів і дивувався, чому той не приходить.

Каллістрат-Добривой збентеживсь од загальної уваги й довго не міг умоститись, та ся його бентега додала впевнености Савмакові.

— Що мислиш про Діофанта, Каллістрате? — спитав він, і той ще дужче розгубився.

— Про Діофанта чи… про його царя?

— Се не важить. — Савмак розповів йому все, що було відомо про наближення понтійської рати, та Каллістрат-Добривой одразу перевів на себе:

— Тут увесь мій полк, басилевсе. В Ґорґіппії лишилася жменька — ледве стачає відчиняти й зачиняти на ніч брами пілонів.

Савмак вислухав його речіння з подивом — мав надію, що Добривой-Каллістрат чимось утішить його, хоча згодом, подумавши, прийшов до висновку, що надто мало знає сього приємного для себе чоловіка й однокревця. Й тут увагу його привернув Дамон. Чинець покійного царя мовби прокинувсь і наставив око на ґорґіппійського вельможа, й дивився доти, поки той удруге зчервонів.

Йому навіть байдуже, що я про нього подумаю, сказав собі цар, йому стало враз незручно сидіти на старовинному троні Спартокідів, спинка почала муляти, підлокітники — теж, але він не зводив погляду з Дамона. Й сей його раптовий прихід на раду, й ще менш сподіване зацікавлення по-суті ж дрібними словами ґорґіппійського посадника, й навіть запізнення Каллістрата-Добривоя, що вже й геть не тулилося сюди, переплелись у суцільний клубок, який Савмак вирішив згодом неодмінно розплутати. Великий колісничий От, його давній друг і приятель, теж виринув із задуми, й се взайве переконало Савмака, що Дамон прийшов сьогодні не просто так.

Скарбник царської скітниці Евтихій заходився переконувати всіх, що евпатридів, власників суден, земель та ерґастеріїв треба негайно обкласти форосом — коли завтра підійде Діофант, буде вже пізно. Се вони вирішили з Отом, щоб говорив першим Евтихій, купець, евпатрид і родич покійного царя, вирішив Савмак і вдячно глянув на своїх щирих друзів. Коли б узявся про форос говорити Платон, решта б обурилась і почала товкти його носом у невдалі події під мурами й за мурами Феодосії. Тепер же Гіпподам тільки сухо викашлявсь, Тімокреон кивнув головою на знак згоди, Дамон перестав дивитися на Каллістрата чи вдавати заснулого, й лише євнух неспокійно переливався то на ліву, то на праву руку, проте й він нічого не сказав, і се означало, що Евтихієві з Отом пощастило домогтись обкладання евпатридів податком-форосом.

Савмак устав, і всі повставали. Далі говорити не мало товку, й він рушив з Отом оглянути щойно злагоджені таґми новобранців. Дамон викликався йти з ними, й Савмак жартівливо ляснув його по гладкому, проте ще дужому плечі:

— Археанактіди вирішили полюбити царя-скіфа?

— Мої предки ніколи не були царями, — похмуро відповів старий евпатрид. — А в Пантікапеї живуть не самі лиш Археанактіди й Спартокіди, царю.

— Я кажу про твою жону… — Савмак уже не знав, як виборсатися з невдалого жарту, бо Дамон, крім усього, ненавидів брата своєї жони — Архелая й злився кожному натякові на родицтво з ним, хоч інколи вони й діяли в одну руку — коли того вимагали спільні справи. Пошкодувавши, що не зміг скористатись із сього раніше, Савмак примирливо сказав: — Твоя правда, Дамоне, в Пантікапеї живе багато чесних людей.

Таґми новобранців, збиті переважно з одпущеників та робів, мало порадували Савмака. Хоч в очах воїв світилася рішучість до боротьби, та не в кожного при боці був меч, а при нозі — спис або сулиця. Савмак прислухався. З ближніх і дальніх вулиць старого акрополя лунав дзенькіт: ковалі працювали з ранку до ночі, але для такого часу їх було мало, й мечів та наконечників мусило бракувати й надалі.