Лазарит - Симона Вілар

– Ви мудро чинили, що омивалися щодня, – нарешті полегшено мовив лікар. – Я не бачу жодного знаку лепри. Схоже, небо милостиве до вас. Але я все ж призначу вам певне зілля. І моя вам порада: візьміть у жінок кравецьку голку й час від часу поколюйте пучки пальців на руках та ногах. Якщо виявите щонайменші ознаки втрати чутливості – негайно покидайте цей дім задля блага всіх, хто в ньому живе!

Але хай там що, від лікаревих слів Мартінові значно полегшало. Звісно, пані Сарі та її домочадцям він не обмовився і словом, однак справно вживав зілля, передане знахарем. Тепер його життя стало майже спокійним, не враховуючи того, що вже наступного ранку він прокинувся від несамовитого гуркоту: хрестоносці знову почали обстрілювати міські вежі та мури.

Це тривало безперервно: глухі удари, гуркіт каміння, що обсипається, квапливі пересування уздовж стін загонів захисників фортеці, залпи у відповідь по табору хрестоносців. Курява проносилася вулицями Акри, осідаючи на бруківці й потрапляючи в будинки, але мешканці, звикнувши потроху до обстрілу, робили свої звичні справи: поспішали на ринок і в крамниці, рибалили в порту; у майстернях стукали молотками чеканники та ковалі, вертілися гончарні круги; муедзини закликали правовірних до молитви.

Навіть Сарині діти вже не зважали на обстріл. Вони безтурботно гралися в садку, а інколи стежили за Мартіновими тренуваннями. Він не давав своєму тілу перепочинку – довго висів на товстій гілці чинари, працював із важким брусом і жердиною. Дубовий брус підшукав для Мартіна Муса, якому теж подобалося дивитися, як новий захисник його пані демонструє вигадливі випади та стрибки. Зо два рази він і сам спробував був зійтися з Мартіном, від чого діти спершу були в бурхливому захваті, але потім розчарувалися. Опасистий Муса міг протриматися проти Мартіна лише кілька хвилин, однак закінчувалося все тим, що молодий воїн завиграшки вибивав у нього з рук зброю.

Ще більше дітям подобалося, коли Мартін нерухомо застигав у неймовірних позах, довго зберігаючи рівновагу.

– Мартін перетворився на дерево! – радісно верещав Езра й починав видряпуватися на нього, мов на пальму.

Чоловік сміявся, підхоплював малюка та високо його піднімав. Хлопчисько був у захваті, а пані Сара, вишиваючи в тіні, сміялася з них обох. Але коли до забавок приєднувалася й Нехаба, суворо її осаджувала:

– Дочко моя, ти вже майже доросла! Поводься скромно, як годиться чемній єврейській дівчині.

Чуючи це, Мартін мимоволі пригадував, як пристрасно горнулася до нього інша єврейка – його наречена, жадана Руф. Але ночами його знову й знов бентежив образ Джоанни, і Мартін злився на себе, розуміючи, що тужить за нею, тривожиться за її долю… Хоча чого хвилюватися, коли Джоанною нині опікується сам король Річард і його сестра? Та й Обрі де Рінель, мабуть, уже в таборі…

Єгуда бен Авріель часто гостював у домі Сари. Ще двічі він так само ретельно оглянув Мартіна і вже не повертався до теми прокази. До того ж і сам воїн за допомогою голки переконався, що не має жодних ознак хвороби. Знахар тепер більше переймався подіями навколо Акри.

– Хрестоносці закінчили будівництво величезної балісти, яку назвали «Праща Господня», і кожна брила, скерована в бік Акри, трощить мури, наче їх складено не з міцного каменю, а з крихкого дерева, – бідкався Єгуда. – Не менш страхітливі й облогові вежі, які нині зводять у центрі табору. Їх три, і король Річард звелів кожну обтягнути воловою сирицею, а зовні обмастити шаром мокрої глини, щоб захистити від снарядів із палаючою нафтою. На щастя, цей безумець не знає, що займистої суміші в захисників Акри більше немає, і ми не можемо сповістити про те султана, оскільки в Голубиній вежі не залишилося жодного поштового голуба. А Саладін усе шле своїх крилатих гінців та наказує будь-що триматися!

– То король Англії вже піднявся з одра хвороби? – поцікавився Мартін.

– Не зовсім. Він і далі хворіє, але горить бажанням битися й наказує виносити себе на ношах до облогових гармат, а іноді йому підносять заряджений арбалет, щоб він міг випустити зо дві стріли в захисників Акри. І це справді жорстока зброя – вона пробиває будь-які обладунки й завдає таких страшних поранень, яких мені досі не доводилося бачити.

– Боже Мойсея, помилуй дітей своїх! – зойкнула Сара.

– Але є й хороша новина, – усміхнувся знахар у бороду. – Захворів король Філіп Французький. І перебіг його недуги вкрай тяжкий.

– А ви, пане Єгудо, виявляється, непогано поінформований про те, що відбувається в стані хрестоносців! – зауважив Мартін.

Надвечір він вирушив провести лікаря до цитаделі тамплієрів – Темплу. Ця фортеця у фортеці розташована неподалік від берега моря. Саме там містилася резиденція коменданта гарнізону аль-Машуба – він скульгавів через рану, але й далі звитяжно захищав Акру.

На звороті Мартінові довелося обійти величезний храм із гострим шпилем – тим, що привернув його увагу, коли вночі він пробирався в місто з табору хрестоносців. Тепер він знав, що це за споруда: до приходу сарацинів її називали на честь Святого Андре, а нині собор перетворився на мечеть. Заклик муедзина вже відлунав, людей перед мечеттю було небагато, можливо саме тому він звернув увагу на постать завмерлого перед порталом собору білявого невільника в дранті. Він відразу його впізнав: це був саме той Мартін-аскалонець, якого так жорстоко побили батогами вартові в нього на очах.

Сонце майже зайшло, вулиці Акри поглинав морок; гуркіт і стугоніння брил, що руйнують укріплення, нарешті стихли. Тезка Мартіна стояв нерухомо і, звернувши лице до храму та склавши перед грудьми руки, безгучно ворушив губами. Схоже, він звертався до свого Бога.

Мартін зупинився віддалік, дочекався, коли той закінчить молитися, а потім неквапно пішов за білявим невільником. Аскалонець його не впізнав, адже після пам’ятної сутички з вартовими, коли Мартін теж заробив батогом, він гуляв містом у мусульманському вбранні: тюрбан, смугастий халат, широкі шаровари, заправлені в м’які чоботи. Бороду він давно не голив, вона була значно темнішою за його вигоріле волосся, а обличчя побронзовіло від засмаги. Його справжнє походження видавали тільки очі – прозоро-сірі, тому доводилося переважно дивитися в землю, а не оглядатися.

Мартін-аскалонець вирушив у припортовий квартал, де невдовзі пірнув у якісь завішені тканиною двері. З глибини приміщення чувся передзвін струн і гомін голосів. Мартін пішов за ним, здогадавшись, що це просто духан.[144] Невільник-християнин кинув господареві