У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

старалася переконати піаніста і доктора Коттара, що тітка першого і пацієнти другого їх не потребують і що принаймні необачно тягти пані Коттар до Парижа, де, за словами пана Вердюрена, почалася революція, а проте в Константинополі довелося відпустити і того і того на волю. До них приєднався також художник. Якось скоро після повернення цих трьох подорожан Сванн, побачивши омнібус, що йшов до Люксембурзького музею, де він мав справи, скочив і опинився лице в лице з пані Коттар, — вона об'їжджала всіх, хто сьогодні «приймав», при повному параді, у капелюшку з пером, у шовковій сукні, з муфтою, парасолем, з торбинкою для візиток, у білих вичищених рукавичках. Коли було сухо, вона, вичепурена отак нарядно, обходила пішки будинки, якщо будинки були в одній дільниці, але вже до іншої дільниці їхала в омнібусі з пересадочним квитком. У перші хвилини, поки вроджена жіноча делікатність подолала міщанську штивність, пані Коттар, не зовсім певна, чи зручно нагадувати Сваннові про Вердюренів, зовсім невимушено, як звикле, своїм повільним тихим голоском, який іноді тонув у гуркоті автобуса, сипала банальностями, що їх чула від інших і потім повторювала у двадцяти п'яти будинках, куди встигла забратися сьогодні:

— Ви завжди в курсі всього, то я не питаю вас, чи одвідували ви Мірлітонів, куди нині стікається цілий Париж, і чи бачили ви портрет Машара. Що ви скажете про нього? З якого ви табору — шанувальників чи критиків? У всіх салонах тільки й розмов, що про портрет Машара, не висловити своєї думки про цей портрет вважається моветоном, виходить, ти людина відстала, зашкарубла.

Сванн налякав пані Коттар, признавшись, що портрета не бачив: вона подумала, що це визнання йому неприємне.

— А, тоді це інша річ, ви принаймні не криєтеся, по-вашому, не бачити портрета Машара — це не ганьба. Я вважаю, що це дуже ласкаво з вашого боку. Сама я, проте, бачила його. Отож думки поділилися. Дехто твердить, що надто там усе прилизане, напомаджене, а мені полотно здається ідеальним. Зрозуміла річ, вона схожа на синіх і жовтих жінок нашого метра Біше. Але я вам щиро признаюся: можете вважати мене за старомодну, але я кажу те, що думаю, — я такого малярства не розумію. Господи Боже мій, звичайно, я визнаю, що портрет мого чоловіка не без хисту, у ньому менше дикости, ніж узагалі у метра Біше, але йому чомусь забаглося прикрасити мого чоловіка синіми вусами. Зате Машар!.. От, наприклад, чоловік моєї приятельки, до якої я зараз прямую (чому я завдячую втіху зустрітися з вами), обіцяв їй, що як його оберуть в академіки (це один з колег доктора), то він замовить її портрет Машарові. їй буде чим милуватися! І маю ще одну приятельку, то вона запевняє, що їй більше до вподоби Лелуар. У мистецтві я повний невіглас і, може, Лелуар майстерністю перевищує Машара. А проте я гадаю, що найбільша вартість портрета, надто як ціна йому десять тисяч франків, це схожість, та ще й схожість приємна для ока.

Вичерпавши цю тему, на яку пані Коттар надихнули розмір пера на капелюшку, монограма на торбинці, номерок, виписаний чорнилом на споді її рукавичок чистильником, а також те, що їй було незручно згадувати при Сваннові про Вердюренів, і побачивши, що до рогу вулиці Бонапарта, де кондуктор мав зупинити омнібус, ще далеченько, вона послухалася голосу свого серця, який шепнув їй щось зовсім інше.

— У вас, мабуть, дзвеніло у вухах, поки ми плавали з пані Вердюрен, — промовила вона. — Тільки про вас і була мова.

Сванн здивувався: а він думав, що його ім'я не вимовляється тепер у Вердюренів.

— Зрештою, — додала пані Коттар, — з нами була пані де Кресі, а цим усе сказано. Хоч би де Одетта була, вона не може не заговорити про вас. І, певна річ, говорить вона про вас тільки гарне. Як? Ви сумніваєтеся? — вирекла вона, побачивши скептичний Сваннів жест.

Відтак, повіривши сама в те, в чому переконувала, не вкладаючи у свою мову жодної двозначної думки, як це звичайно буває, коли мова мовиться про сердечну приязнь, пані Коттар вела далі:

— Але ж вона обожнює вас! Ох, я не радила б нікому відгукнутися при ній про вас погано! Вона б його одразу присадила, — хай би тільки писнув! При кожній ліпшій нагоді, скажімо, при огляданні картин, вона неодмінно пошлеться на вас: «О, якби тут був він, він би нам одразу сказав, оригінал це чи не оригінал! У цьому йому нема рівні!» І щохвилини вона питала: «Що він там поробляє зараз? Добре, якби сидів за роботою! Страшенно шкода: такий здібний хлоп'яга і такий лінтюх! (Даруйте на слові!) Він у мене стоїть перед очима як живий: він думає про нас, питає себе, де ми зараз». Вона кинула одну репліку, яка мені дуже сподобалася. Пан Вердюрен спитав: «Як ви можете знати, що він робить у дану мить? Адже він од нас на цілих вісімсот миль!» На це Одетта відповіла так: «Нема нічого неможливого для ока щирого друга». Присягаюся вам, що я кажу це все зовсім не на те, щоб підхлібити вам, аж ніяк, Одетта ваш вірний друг, на світі таких не гурт. А ще вам скажу, щоб ви знали, що ви її єдиний друг. Пані Вердюрен сказала мені в останній день (ви ж знаєте, що перед розлукою людей тягне на сповідь): «Я не сумніваюся, що Одетта любить вас, але одне Сваннове слово переважить наші всі слова, сказані їй». Ой лишенько, кондуктор зупиняє для мене омнібус на вимогу, а я теревеняю і теревеняю, мало не пропустила вулицю Бонапарта!.. Будь ласка, скажіть мені: чи рівно тримається на капелюшку моє перо?

І пані Коттар, вийнявши з муфти, подала Сваннові руку в білій рукавичці, причому з муфти вкупі з квитком на «пересадку» випурхнуло й видиво великосвітського життя, просякле запахом свіжовичищеної шкіри. І Сванн відчув приплив ніжности і до неї, і до пані Вердюрен (і навіть до Одетти, бо почуття, яке вона будила в нього нині, уже не баламутилося душевним болем, власне, вже перестало бути коханням). І Сванн з платформи омнібуса стежив розчуленим поглядом за тим, як пані Коттар велично простує по вулиці Бонапарт, однією рукою підібравши спідницю, а в другій тримаючи парасоль і торбинку з візитками так, щоб видно було монограму, і як метляється у неї муфта біля пояса і стирчить на капелюшку перо.

Пані Коттар виявилася кращим лікарем, ніж її чоловік, — вона зуміла оживити інші, нормальні почуття,